Удар розтинає Крихітці груди. Глибока рана від підборіддя і вниз. Щоб крізь неї вихопити й затиснути в лапі душу.

Я упала з передсмертним:

— Охххх!

І всі воїни довкола нас мовчали.

Вітчим поволі набув своєї подоби і, ставши поряд зі мною на коліно, обіперся рукою об мокру від моєї крові траву.

— То як, болить? — спитався він.

— Дуже, — ледь чутно відказала я.

— Зараз мине.

Він підніс руку.

А я стиснула свій меч.

— Не встигнеш, — проказав він.

— Можливо, — я докладала зусиль, аби меч не тремтів. — Усе можливо.

Я встигла ударити його…

Я вдарила, й моє тіло розпоролося від плеча до плеча.

Біль додався до болю? Хіба може бути біль, сильніший від того, коли за ліпше вважаєш померти?

Відкинувши меч, я обхопила шию Вітчима, котрий не встиг від мене відсахнутися.

Мої губи коло його вуха.

— Я не сприймаю тебе. Я відмовляюся від твого Зла, — мені вистачило сил це прошепотіти. — Можливо, мені належало тебе полюбити, — я вхопила ковток повітря. — Але я не можу любити тебе. Хоч і ненависті до тебе теж не відчуваю. Прощавай.

Я шепотіла, притискаючи його до себе. До своїх ран, що так і горіли зверху донизу та від плеча до плеча, утворюючи знак любові — червоний від крові хрест.