— Балачки про ту жінку, — кивнула вона. — Звичайно.

Ґарт сказав:

— Може, ми дійсно маємо Тифозну Мері[278] у нас тут, у Дулінгу. Я розумію, це здається малоймовірним, в усіх повідомленнях стверджується, що Аврора розпочалася на іншому кінці світу, проте…

— Я думаю, ймовірність існує, — зауважила Мікейла.

Уся машинерія в ній тепер працювала знову, і то повним ходом. Відчуття було божественне. Навряд чи це триватиме довго, але поки триватиме, вона мала намір гарцювати на ній верхи, як на механічному бику[279]. Вйо, ковґьорл!

– І тут ще є дещо. Можливо, я знайшла те місце, звідки вона з’явилася. Ходімо, я тобі покажу.

За десять хвилин вони вже стояли на краю тієї галявини. Лис зник. Так само й тигр, і павич із феєричним хвостом. Так само й екзотичні птахи різноманітних кольорів. Дерево стояло на місці, от тільки…

— Ну… — мовив Ґарт і вона практично почула, як його сконцентрованість сходить на пшик, наче повітря зі свистом тікає з надувного човника.

— Це гарний старий дуб, Мікі, твоя правда, але загалом я не бачу нічого особливого.

Мені воно не намарилося. Не намарилося.

Але вона вже починала сумніватися. Можливо, вона намарила собі й тих нетлів також.

Навіть якщо намарилося, ті сяйливі відбитки рук і ніг — то тема суто наче з «Секретних матеріалів»[280].

Гарт ожвавився.

— У мене всі серії є на диску, й розіграно там усе напрочуд правдоподібно, хоча ті мобільні телефони, якими вони користуються в перших двох чи трьох сезонах, — просто курям на сміх. Поїхали додому, добре курнемо й подивимося, що ти на це скажеш?

Мікейлі не хотілося дивитися «Секретні матеріали». Що їй хотілося, так це поїхати до в’язниці й здобути інтерв’ю в насущної героїні. Це здавалося жахливо складною роботою, важко було собі уявити, як вона зможе когось переконати впустити її туди в своєму теперішньому вигляді (щось на кшталт Злої відьми Заходу[281], хіба що тільки в джинсах і легкому топіку), але після того, що вони побачили тут, де, судячи з усього, ця жінка вперше з’явилася…

— Як щодо реальних cекретних матеріалів?