— Так, як ти й могла б очікувати, — сказала Дженіс. — Вона мало не збожеволіла. Протягом останнього тижня чи більше у неї з дівчатами було оте запаморочення…

— Отже, хтось їх там рухав.

Дженіс знизала плечима.

— Можливо. Ймовірно. Що воно там не є, Клара тепер боїться, що котрась з її дівчаток зникне в будь-яку мить. А, може, й усі троє. Я б теж боялася.

Вона почала гортати «Книжку доброго життя Ендрю Джонса». Кожна сторінка була заповнена тлумаченнями тих 10 правил.

— Ми можемо поговорити про те Дерево? — спитала Лайла.

Дженіс подумала, потім похитала головою.

— Можливо, завтра. Зараз я просто хочу поспати.

Лайла, яка не була впевнена, що зможе заснути, взяла руку Дженіс і потисла її.

8

8

Нана спитала у своєї матері, чи може вона залишитися спати з Моллі в будинку місіс Ренсом, і Ілейн, з’ясувавши, що стара пані не буде проти, дала їй свій дозвіл.

— Звичайно, — сказала місіс Ренсом. — І Моллі, і я, ми любимо Нану.

Це було доволі слушним для колишньої Ілейн Ґірі, яка чи не вперше зраділа, що її дівчинки не буде вдома. Нана була її дорогоцінністю, її коштовним камінчиком — рідкісний пункт згоди з її відчуженим чоловіком, завдяки цьому їхній шлюб тривав довше, ніж проіснував би в іншому разі — але цього вечора Ілейн мусила виконати одне серйозне завдання. Більше заради Нани, ніж заради неї самої. Заради всіх жінок Дулінгу насправді. Дехто з них (Лайла Норкросс, наприклад) можуть не розуміти цього зараз, але зрозуміють потім.

Якщо, тобто, якщо вона зважиться довести цю справу до кінця.

Гольф-кари, на яких вони вирушали в експедицію до того химерного дерева в лісі, були акуратно поставлені на парковці поза тим, що колись було муніципалітетом. «Одне добре слово, яке можна сказати про жінок, — подумала вона, — одне з багатьох добрих слів — це те, що вони зазвичай прибирають на місце речі, якими покористувались. Чоловіки інакші. Вони кидають свої речі абиде. Скільки разів вона казала Френку, щоб клав свій брудний одяг у короб — чи не достатньо вже того, що вона його пере і прасує, без того, щоб його ще й десь збирати? А скільки разів вона його все-таки знаходила у ванній біля душа або розкиданим у спальні по підлозі? А чи він потурбувався сполоснути склянку або помити тарілку після перекуски пізнього вечора? Ні! Щойно по тому, як їх було використано, тарілки і склянки немовби ставали невидимими». (Той факт, що її чоловік підтримував свій кабінет в бездоганному стані і клітки для тварин чистесенькими, робив таке його недбальство ще більш дратівним.)

Дрібниці, скажете ви, і хто б заперечував? Дійсно дрібниці. Але протягом років ці звички стали домашнім варіантом старовинних китайських тортур, про які вона прочитала в одній книжці «Тайм-Лайф»[330], витягненій з ящика для пожертв у «Ґудвілі». «Смерть через тисячу порізів» — так це називалося. Поганий характер Френка був тільки найгіршим і найглибшим з тих порізів. Ох, інколи траплявся подарунок або ніжний поцілунок у зашийок, або поїздка кудись повечеряти (зі свічками!), але всі ті речі були лише глазур’ю на черствому, важкому для пережовування торті. Їхнього Шлюбу Торті. Вона не готова була сказати, що всі чоловіки однакові, але більшість із них саме такі, тому що такі інстинкти йдуть в одному пакеті. Разом з пенісом. Дім чоловіка — це його замок, відомий вислів, і в XY хромосомі глибоко вкорінене переконання, що кожен чоловік — король, а кожна жінка — його служниця.