— Мені байдуже! Я хочу, щоб він був!

— Досить, Нано. Ти вже достатньо наго…

— Я хочу до тата!

— Тобі треба заплющити очі й заснути, і дивитися лагідні с…

— Я ХОЧУ ДО ТАТА!

Ілейн пішла зі спальні, обережно прикривши за собою двері. Яких же сил знадобилося, щоб не опуститися до рівня цієї дитини, не дати їй прочуханки. Навіть зараз, стоячи в пропахлому бензином і мастилом сараї містера Пателя, вона б не зізналася, як близько була тоді до того, щоб накричати на свою дочку. Це не різкий тон Нани, такий несхожий на її зазвичай м’який і непевний голос; навіть не фізична схожість на Френка, якої вона звичайно могла не помічати. Це те, що вона говорила точно, як він, висуваючи свої нерозумні, нездійсненні вимоги. Це було так, ніби Френк Ґірі особисто сягнув сюди з іншого берега тієї бозна-що-воно-за-протоки, яка відокремлювала той старий насильницький світ від цього, нового, й опанував її дитину.

Наступного дня Нана здавалася такою ж, як завжди, але Ілейн вже не могла не думати про ті сльози, підслухані під дверима, і як Ілейн відбила її руку, простягнуту лише, щоби втішити, і той огидний галайкуватий голос, що лунав з дитячого рота Нани: «Я хочу до тата». І це ще не все. Вона трималася за руки з тим малим гидомирним Біллі Бісоном з сусіднього кварталу, який, мабуть, радо завів би її кудись у кущі, щоб їм там погратися в лікаря. Їй навіть легко уявлялася Нана з тим масним Біллі в шістнадцять, як вони цим займаються десь на задвірках «Таксі-клубу» його батька. Цілує її по-французькому, одночасно перевіряючи на роль першої куховарки і пляшкомийниці в його гівняному малому замку. Забудь про малювання картин, Нано, катай собі на кухню і торохти там каструлями й пательнями. Склади мій одяг. Нумо, я тебе швиденько віджарю, а потім відригну, відвернуся на інший бік і засну.

Ілейн принесла з собою заводний ліхтар, яким зараз посвітила всередині покинутої напризволяще автоприбудови. Без бензину, яким можна було б заправляти Дулінгські автівки, не було потреби й у вентиляторних пасах чи свічках запалювання. А отже, те, що вона шукає, мусить бути тут. Чимало таких речей було в майстерні її батька, і цей запах тут такий самий: він лячно живо доносить спогади про ту дівчинку із зав’язаним у хвостик волоссям, якою вона колись була (але без ностальгії, ні-ні.) Подавала батькові деталі та інструменти, які він називав, дурнувато щаслива, коли він їй дякував, зіщулена, коли він дорікав їй за повільність або коли хапалася за щось не те. Тому що вона хотіла догодити йому. Він був її татом, великим і сильним, і вона хотіла догодити йому у всьому.