Ілейн довелося прикласти вагу всього тіла, щоби двері посунулися на своїй забрудненій рейці, але зрештою вона відтулила їх футів на п’ять чи шість, і цього їй було достатньо.

— У чому річ, ягідко? — запитала вона у своєї заплаканої дочки ще до того, як дізналася про існування того клятого дерева, коли думала, що ці сльози її дитини — єдина проблема, і що вони припиняться так само швидко, як весняна злива. — У тебе заболів животик після вечері?

— Ні, — сказала Нана. — І не треба тобі називати це животиком. Мені не п’ять років.

Такий роздратований тон — це було щось нове, він її здивував і шокував дещо, але вона не перестала гладити Нану по голові.

— А що ж тоді?

Губи Нани напружилися, затремтіли, а потім вона вибухнула:

— Я сумую за татом! Я сумую за Біллі, він інколи тримав мене за руку, коли ми йшли до школи, і це було приємно, він був приємним, але найдужче я сумую за татком! Я хочу, щоб ці канікули закінчилися! Я хочу назад, додому!

Замість припинитися, як весняна злива, її ридання перетворились на бурю. Коли Ілейн спробувала погладити дочку по щоці, Нана відбила її руку й сіла в ліжку зі скуйовдженим, наелектризованим волоссям, що дико стирчало довкіл її голови. У цю мить Ілейн побачила в ній Френка. Вона побачила його так ясно, що аж злякалась.

— Хіба ти забула, як він кричав на нас? — спитала вона в дочки. — А той раз, коли він ударив кулаком у стіну! Це ж було жахливо, хіба не так?

— Він кричав на тебе! — крикнула Нана. — На тебе, тому що ти завжди хотіла, щоб він щось зробив… чи щось дістав… чи став якимсь іншим… не знаю я. Але він ніколи не кричав на мене!

— Утім, він розтягнув твою майку, — сказала Ілейн. Її неспокій поглибився в щось близьке до жаху. Чи вона думала, що Нана геть забула Френка? Залишила його на купці мотлоху разом зі своєї невидимою подружкою місіс ХаламБалам? — Твою улюблену, до того ж.

— Бо він боявся через того чоловіка на машині! Того, що переїхав кішку! Він піклувався про мене!

— Згадай, як він кричав на твою вчительку, як він осоромив тоді тебе?