Раптом Маріан подивилася на нас абсолютно серйозними очима:

— Ну добре. Якщо ви готові спуститися, я не можу вас зупинити. Так само, як і змінити щось, коли ви опинитесь унизу. Я не можу заборонити вам брати книжки і не вимагатиму повернути їх до того, як Domus Lunae Libri знову відчинить свою браму.

Вона поклала руку мені на плече:

— Ітане, ти зрозумів? Це не жарти. Там, унизу, є дуже могутні речі: книги заклять, сувої чародіїв, темні й світлі талісмани, символи влади. Крім мене і моїх попередників, цього не бачив жоден смертний. Багато книжок зачаровано, на деякі накладено закляття. Тож пильнуй і нічого не бери. Ліна сама принесе тобі потрібні видання.

У Ліни почало скручуватися волосся. Вона вже відчувала чари цього місця, а я насторожено кивав. Мої ж відчуття були далеко не чарівні: у животі крутило, ніби я перепив м’ятного шнапсу. Цікаво, скільки вже років місіс Лінкольн та її вірні подруги ходять туди-сюди отам нагорі, не відаючи, що відбувається внизу?

— Хай що ви там знайдете — запам’ятайте: ми маємо вийти з бібліотеки до сходу сонця. В ній можна перебувати лише з дев’ятої до шостої — тільки у ці години вам дозволено вхід. Сонце зійде рівно о шостій, як і завжди в бібліотечний день. Якщо до цього часу ви не залишите приміщення, вам доведеться чекати наступного бібліотечного дня, а я зовсім не певна, що простий смертний зможе його діждати. Я зрозуміло висловлююся?

Ліна кивнула, беручи мене за руку:

— То ми вже можемо зайти? Мені страшенно цікаво.

— Сама не вірю, що пускаю вас туди. Якби Мейкон чи Амма про це знали, вони б мене вбили… — Маріан перевірила час. — Що ж, після вас.

— Маріан. А ви… а моя мама тут колись була?

Я не міг не запитати: ця думка не йшла мені з голови.

В очах Маріан промайнув дивний блиск:

— Саме твоя мама влаштувала мене на роботу.

Сказавши це, вона просочилася крізь ілюзорні ґрати і зникла у темряві входу. Я почув гавкіт Мовчуна, але вертати було запізно.

* * *

Холодні й слизькі сходи, повітря, пропахле пліснявою, — нескладно було уявити, що саме тут місце для вологих, вкритих пилом, забутих речей.

Я намагався не думати про сказане Маріан наостанок. Я не міг уявити, що мама спускалася цими сходами, що вона знала все про той світ, який я щойно знайшов, точніше, який сам знайшов мене в моєму світі. Але вона приходила сюди, і я не припиняв міркувати над тим, як це відбувалось. Вона сама відкрила цей світ — чи її запросили? В кожному разі, згадуючи, що ми обоє знаємо один і той самий секрет, я більше вірив усьому, що відбувалося навколо. Навіть незважаючи на те, що мама не тут.