— Ви теж хочете це побачити?

— Більше ніж ти думаєш, — Маріан повільно взяла мене за руку, а я — Ліну. Потім я простягнув наші з Ліною сплетені пальці до медальйона і торкнувся його.

Яскравий спалах світла змусив мене заплющити очі.

Дим, запах горілого, і все почалося знову.

Женев’єва підняла книгу, щоб роздивитися крізь дощ слова. Вона знала, що, промовляючи їх, порушить закони природи, вона майже чула, як у вухах дзвенить голос матері, закликаючи її подумати, що вона коїть, схаменутись, але…

Женев’єва не збиралася вертати. Вона не могла втратити Ітана.

І заспів почався.

— Зупинися, дитинко, доки ще не пізно! — несамовито благала Айві.

Дощ лив як з відра, а блискавка прошивала дим. Женев'єва затамувала подих і чекала. Нічого не сталося. Певно, вона робила щось не так. Дівчина скрутилася над книгою і спробувала ще прискіпливіше розгледіти слова. А потім викрикнула їх у темряві тієї мовою, яку знала найкраще: