— «Чародійство за Конфедерації». А що, на війні теж були чародії?
Маріан кивнула:
— З обох боків — і від сірих, і від блакитних. Боюся, що цей поділ був для чародіїв одним з найсерйозніших. У принципі, як і для нас, смертних.
Ліна глянула на Маріан і повернула запорошену книжку на полицю.
— Чародії у моїй родині… ми ж і досі воюємо, так?
Маріан окинула її сумним поглядом:
— «Роз’єднаний дім», ось як назвав це президент Лінкольн.[18] Певно, так і є насправді, — вона провела рукою по Ліниній щоці. — І саме тому ти тут, якщо пригадуєш. Щоб знайти те, що потрібно, й надати сенс тому, що не має сенсу. А тепер вам час розпочинати.
— Маріан, тут так багато книжок. Ви б не могли бодай спрямувати нас?
— І не дивіться на мене. Як я вже й казала, у мене немає відповідей, є лише книжки. Починайте. Тут, унизу, ми керуємося місячним часом, і ви можете втратити йому лік. Під землею усе не так, як ззовні.
Я переводив погляд з Ліни на Маріан, побоюючись випустити їх з поля зору.
Ми з Ліною оглядали безмежні стелажі, не наважуючись зробити й кроку.
— Як ми її знайдемо? Тут чи не мільйон книжок…
— Не знаю. Можливо…
Я знав, що спало їй на думку.
— Потрімо медальйон?
— Він з тобою?
Я кивнув, дістав з кишені джинсів теплий згорток і передав Ліні смолоскип.
— Побачимо, що трапиться. То ж був не кінець.
Я розгорнув медальйон і поклав його на круглий кам’яний стіл посеред кімнати. Тієї ж миті я впізнав в очах Маріан знайомий погляд: так їхні з мамою очі світилися тоді, коли вони натрапляли на особливо цінну знахідку.