«Ба! І ми так робили! Тільки мій дід раз випростав за одним махом триста горбанів. Але як потім мучився!»

«Чому?» – не втримавсь я від запитання.

«Чому? Та сто дванадцятьох одразу після того засмажили в олії, сприйнявши таке несподіване видужання як неспростовний доказ таємних зносин з нечистою силою; тридцятьох забрали до війська, і вони загинули в боях, убиваючи один одного під ворожими прапорами, сімнадцятеро відразу ж упилося з радості на смерть, а вже решту винищило виснаження від кохання (бо мій дід через свою духовну шляхетність обдарував їх іще й великою вродою) або всілякі інші моральні збочення, яким вони, напостившись до того, почали надто бурхливо віддаватися, отож за два роки всі вони зійшли в могилу. Єдиний виняток… Ет! Не варто й говорити!»

«Та кінчай, коли вже почав!» – заволав з великим хвилюванням мій учитель пан Кляпавцій.

«Якщо конче хочеш… Гаразд. Спершу лишилося тільки двоє. Один, потрапивши дідові на очі, на колінах благав його повернути йому горб, оскільки калікою непогано жив собі з милостині, а випростаний мусить працювати, а він не був до того привчений, казав, що до горба він уже зовсім звик, а тепер, заходячи будь‑куди, боляче стукається чолом об одвірки…»

«А останній?» – спитав Кляпавцій.

«Він був королевичем, через каліцтво позбавленим права спадщини, а коли позбувся каліцтва, мачуха, бажаючи, аби корона дісталася її синові, отруїла пасинка…»

«Ну, гаразд… Але ви все‑таки можете творити чудеса…» – з розпачем у голосі мовив Кляпавцій.

«Ощасливлення за допомогою чудес є однією з найнебезпечніших серед відомих мені технік, – суворо відповів голос з машини. – Кого змінювати за допомогою чуда? Окремих осіб? Через надмір уроди розбиваються подружні зв’язки, зайвий розум призводить до самотності, багатство – до шаленства. Ні, ні! Окремих осіб ощасливлювати не можна, а суспільства – не варто. Кожне повинне йти власним шляхом, природним чином, підносячись з поверху на поверх розвитку, завдячуючи лише собі всім добрим і лихим. Ми, з Найвищої Фази, не маємо чого робити в Космосі; ми не створюємо інших Космосів, оскільки, дозволю собі зауважити, це було б нечесно. Навіщо це робити? Для власного вивищення? Це було б паскудством. Чи, може, для створюваних? Але ж їх немає. То ж як можна зробити щось для тих, кого не існує? Робити що‑небудь можна лише доти, поки ще не можна робити всього. А потім треба сидіти тихо… А тепер дайте вже мені спокій!»

«Та як же так?! А якісь засоби, аби хоч трохи поліпшити, допомогти, вдосконалити? Зваж на тих, хто страждає! Алло!» – один поперед одного кричали ми з Кляпавцієм перед Остаточним Пультом.