— Не думаю, що ми з вами ще коли-небудь зустрінемось. А тепер я б хотіла, щоб ви дали мені спокій, бо маю ще багато прочитати.

— А що ви шукаєте?

— Свого друга.

— А друг симпатичний?.. Гаразд-гаразд. Тільки не треба такого погляду, ніби вас занурили в січневе море вниз головою.

Доанна пирхнула. Красномовний незнайомець чимось їй сподобався. Попри те що зазвичай такі чоловіки дратували своєю нав’язливістю.

— Отож! — Він ляснув у долоні. — Я чого до вас причепився — знаєте? І навіть не тому, що ви чарівна, молода й самотня мандрівниця. Ні, не тому. Я на книжку подивився. А книжка, розумієте, то моя робота. Я написав її.

— Що ж, тоді ви вправний оповідач, — відповіла Доанна стримано. Вона не повірила.

— А ви бували раніше в Горасії?

— У глибокому дитинстві. Я росла вельми іпохондричним дитям, тому батьки не часто брали мене в мандри.

— А чи ви знаєте, що Горасія — велика? Тоді мушу вас повідомити, що ваша мандрівка може затягнутись, якщо не знатимете, що шукати.

— І що ж ви порадите мені? — ввічливо спитала Доанна.

— Містечко на півночі. Дельфи зветься. Там красиво. Якби я вирішив померти, то точно відправився б туди.

— Я не думаю, що в мого друга таке бажання.

— Я теж. Просто майте на увазі, що можна почати звідти.

— Ви думаєте, я прислухаюсь до випадкового зустрічного в потязі? — усміхнулась Доанна поблажливо.

— Так. — Незнайомець підвівся. — Адже ви — Доанна. А та Доанна, котру знаю я, — найсильніша чаклунка. Вона бачить непомітні для ока потаємні зв’язки, котрі сплітають усе в цьому світі в один осяйний клубок. І явно помітить, коли якась із цих ниточок — не така, якою має бути.

Очі чоловіка блиснули двома янтарними вогниками. Доанна всміхнулася ширше.

— Звичайно, шановний. Утім, це знання поки що не принесло мені нічого, крім болю.

— Хіба? Ти допомогла стільком людям… і не тільки. І далі це робиш. Просто зараз.

— А хто допоможе мені?