— Як бачиш. Тож — чому? Куди ти зник, Полю?

Він сховав руки в кишені.

— Я пішов з Академії. І порвав усі зв’язки. Спочатку здійснив одну далеку мандрівку. Згодом жив тут у людській подобі, бо так було мало шансів мене знайти, якби шукали…

— Але ж ти казав, що не варто вам покидати стіни Академії. Що це… смертельно. Доки ви не навчитесь керувати собою.

— Це правда. Але я пішов. Так треба було, щоб знищити прокляття, котре наклали на Гестію.

— Воно в минулому. Ти можеш повертатись.

Поль похитав головою, ніби йому стало дуже смішно.

— Не можу я, Анно. Ти до мене добра, хай би що я вдіяв, бачать боги. Але в Академії дуже суворі правила. Вони не приймуть мене назад. А тут, біля моря, так гарно. Цілком відповідне місце для смерті.

Доанна спохмурніла.

— Але це навіть не смішно, Полю. Уяви, що буде з Гестією, якщо вона дізнається, що ти помер через неї. Та ні — навіть уяви, що вона просто дізнається, що ти помер.

— Вона ніколи про це не дізнається. Цього я і прагну.

— Я не згодна з тобою.

— Тоді ти дарма приїхала сюди. — Голос його став твердим і холодним.

— Ні, Полю. Недарма. Я певна, що недарма.

— О наполеглива й уперта панянко!.. Прогуляємось? — запросив він її чемним жестом, пропонуючи взяти його під руку, і вона погодилася.

Пристань вганялася далеко-далеко у воду, ніби насправді була дорогою, котра веде на морське дно. Спочатку між ними панувала мовчанка. Проте хвилі котились зусібіч, і це сповнювало спокоєм. Він порушив тишу перший:

— То як же ти знайшла мене, чаклунко?

Доанна розсміялась.

— Книжки, Полю. Багато-багато книжок. Багато старовинних історій. Я шукала все про тебе, щоб зрозуміти, куди ти міг податись. Звичайно, ще трохи магії. Мушу ж я іноді її використовувати, щоб не втратити навичок! І одна влучна підказка від раптового зустрічного.

— А як Гестія та її сила?