— Не пам’ятаєш? Відключилась просто на парі. — Потемнілий погляд Зака злякав її, але за цим гнівом билася страшна тривога. — Я був на індивідуалці, от щойно дізнався і прийшов. Наші ошиваються в коридорі — Керн їх звідси випер, сподіваючись, що ти таки не дременеш в інший світ.
— Їх немає, — заявила Рен, відчуваючи, кого бракує. — Їх немає, Заку. Тепер усе гаразд.
— Кого немає? — насторожився він, явно впевнений, що вона збожеволіла.
— Голосів! Жодного! Я поладнала з ними.
— Так і знав. Не вірити ж було у твоє «все гаразд», — його очі тепер палахкотіли жаринками.
— А що б зробив? — спалахнула Рен у відповідь. — Що б ти міг зробити, якби я розповіла тобі?
ти— Не дав би тобі забути, хто ти така!
— Я й не забувала. Просто дізналась трохи більше. Я потребувала цієї мандрівки.
— О так. Мандрівка — так це тепер називається…
Раптом холод пробіг від кінчиків пальців по всьому тілу.
Голос. Один-єдиний голос. Він озвався і прошепотів: «Закс. Зак Зак Зак Нортон. Його теж немає».
— Заку, а ти колись чув голоси?
— Я? Ні, жодного разу. У мене в житті не виникало сумнівів щодо своїх цілей чи планів, — хлопець роздратовано сіпнув головою.
«Його немає».
«Ви брешете», — твердо сказала Рен подумки, а вголос додала:
— Тоді, мабуть, ти дуже сильний бог, кандидате в Тріаду.
«Тебе немає, — не менш твердо повторив останній голос. — І Закса Нортона теж немає. Ні-де».
І зник.
За вікном сяяло сонце. День здавався щонайменше теплим. Але Рен відчула гостре бажання сховатися під покривалом.