«Хто ти, Савітрі?» — бубоніли голоси невлад.
— А чому всі впевнені, що це спогади з попередніх життів? — спитала дівчина після хвилинної мовчанки, коли було чутно лише, як Зак смикає за браслет на зап’ясті і чорні намистини стикаються з глухим стуком. — Що коли це пробивається життя? Просто інше, далеке звідси…
справжнє— Ти теж щось згадувала? — непомильно вгадав друг.
— Ні.
Заперечення злетіло з уст Рен швидше, ніж вона подумала про це.
— Бреше і не червоніє, — похитав головою Закс. — Моя інтуїція підказує, що Савітрі надто цікавиться цим питанням. Тому раджу не дурити недовірливого та проникливого мене і все розповісти. Отож?
Дівчина опустила чашку, переборюючи раптове запаморочення, але руки задрижали, і кава пролилася на серветки.
— Савітрі? — Зак перехилився через стіл.
Чашка вислизнула з пальців, хряснула на підлогу і розбилася на друзки. На скатертині розпливалися темними озерами плями. Рен здалось, що час уповільнився і краплі з оглушливим стуком розбиваються об паркет: тук-тук-тук. Вона приклала руку до шиї, щоб упевнитися, що СВІТ ще там, і спитала:
— Хто така Савітрі?
* * *
Дорогою назад Рен відчувала напругу Закса, проте щось усередині казало: мовчи. Бо він не допоможе тут, і ніхто інший не допоможе.
Упродовж цих місяців бували моменти, коли вона думала, що божеволіє. Та нашіптував їй цю історію, бо цей хтось знав, що вона повинна довідатися її до кінця, щоб знайти втрачене. Втрачене ще до її народження чи після. Втрачене перед тією дивною аварією. Втрачене Рендалл Савітрі, чи богинею Савітрі, чи ще кимось, схованим у тінях думок. І вона мусить здолати цей шлях самотужки, інакше — ніяк. Тож вона брехала в очі Зака Нортона, твердячи, що все гаразд, і він бачив це. А коли не бачив, то підозрював щонайменше.
хтось«Він не чує нас, — озвалися голоси. — Він думає, що ти є. Але насправді тебе немає. Хто ти? Знаєш? Розповіси? Хто ти, Савітрі?..»
Дівчина зціплювала зуби, але знала: треба дістатися до кінця — інакше вона не вибереться ніколи.
* * *
Наступними днями Рен уже не намагалася пручатись і зупиняти потоки видив, які розколювали її голову. «Я втрачаю глузд…» — вона тицьнула пальцями в парту, щоб відчути її справжність. Голос професора Тота долинав наче з іншого світу, і дівчина ніяк не могла зосередитись на лекції.
— Савітрі, не спи! — кінчик ручки Нортона нетерпляче затанцював спиною.