І Дерк розповів їй усі.

- Він спрямував свій пістолет на Гарса? – перервала Гвен його розповідь.

Дерк кивнув головою, і вона більше не перебивала його.

Коли він закінчив, Гвен довго мовчала. Її очі заплющились, потім знову розплющилися, потім знову заплющились і більше вже не розплющувалися. Вона нерухомо лежала на боці, згорнувшись клубочком, зі стиснутими під підборіддям кулаками. Дерк дивився на неї, і його увагу привернула її ліва рука, на якій холодним світлом блищав срібний браслет. Вона так і не зняла його.

- Гвен, - тихо покликав він.

Її очі розплющились на мить, і вона різко мотнула головою з беззвучним криком: «Ні!»

– Гей! - покликав він, але її повіки знову щільно зімкнулися, і вона причаїлася в собі, залишивши Дерка одного. З її браслетом та його страхами.

Кімнату заливало сонячне світло, вірніше те, що називалося на Уорлорні сонячним світлом: південні промені відтінків заходу сонця косо струменіли з вікон, а в широких смугах світла ліниво плавали порошинки. Гвен лежала наполовину в тіні, наполовину світла.

Дерк більше не розмовляв з Гвен і не дивився на неї, він роздивлявся візерунки світла на підлозі.

У центрі кімнати вони були пофарбовані в теплі тони червоних відтінків, над ними танцювали порошинки – випливаючи з темряви, вони ставали то темно-червоними, то золотими, відкидаючи крихітні тіні, потім знову зникали поза променями. Він простяг руку і тримав її на світлі – кілька хвилин?.. годин?.. Він не знав скільки. Долоня ставала теплішою і теплішою, порошини кружляли навколо неї, тіні струменіли вниз, як потоки води, коли він ворушив пальцями. Сонце здавалося теплим, лагідним. Несподівано у нього виникло відчуття, що рухи його руки, як і нескінченне кружляння порошинок, не має жодного значення та ніякого сенсу. Музика наспіла йому про це, музика Ламії-Бейліс.