Місто було… Цей-во… Як його сказати… Ну… Жінкою. Воно було жінкою. Галасливою і древньою, що прожила не одне століття. Із тих, що крутять динамо, варто вам цей… закохатися, от. А потім вони… цей… Затоплюють… Між зубів, аж до язика, по самі гланди. Ну, от. Цей, ну… Отак вона чинила. Вона була, ну, цей-во, тямите, собачкою. Щенявкою. Куріпкою. Курвою. І варто вам було зненавидіти її й подумати, ніби ви її вирвали з цієї… з душі, вона кидалася у ваші обійми, розкриваючи поїдене червоточинами гріха величезне серце, яке несамовито калатало. І перехоплювала вас на краю. Шельма. Отож. Так. Ви ніколи не знали, на яку ступити. І де впасти. Але точно знали, що відпустити її не можете. Адже… Адже навіть лежачи в її канавах, ви знали, що вона ваша і ви не маєте нічого іншого… 

Волога пітьма огортала солідні будівлі Невидної академії, провідного навчального закладу для чаклунів. Зараз лише у крихітних віконцях нової Високоенергетичної чароспоруди блимало тьмяне октаринове світло. Там найгостріші уми штрикали тканину всесвіту — подобалося їй це чи ні. 

І в Бібліотеці, звісно, теж світилося. 

То було найбільше зібрання магічних текстів на весь мультивсесвіт. Тисячі томів із сокровенними вченнями статечно вишикувалися на полицях. 

Казали, що магія в такій концентрації може суттєво викривити звичайний світ, і тому Бібліотека не підкоряється загальним нормам часопростору. Ще казали, що вона тут стоїть вічно. І що ви можете днями блукати між її полиць, що десь там загубилися племена аспірантів, що в занедбаних нішах зачаїлося щось химерне, а хижаки, які полюють на те «щось», набагато химерніші.[1] 

У пошуках далеко розташованих книжок завбачливі студенти робили крейдою позначки на полицях, швендяючи у затхлій темряві, і просили, щоб друзі прийшли рятувати їх, якщо не дочекаються на вечерю. 

Надійно тримати чари вкупі неможливо, тож книги тут містили дещо більше, ніж папір і змелену на тирсу деревину. 

Крізь їхні корінці просочувалася неприборкана магія, безпечно заземлюючись у мідні перекладини, саме з цією метою прикручені до кожної полиці. Тьмяні відблиски блакитного полум’я зміїлися книжковими шафами. І лунали звуки. Шурхітливе перешіптування, як‑от, приміром, у зграї шпаків, що вмощується ночувати. У нічній тиші книжки перемовлялися. 

І хтось похропував. 

Сяйво, що линуло з полиць, не так підсвічувало, як увиразнювало темряву, але завдяки його бузковому блиманню, той, хто забрів би сюди, міг побачити невиразні контури старезного пошарпаного письмового стола, що стояв точнісінько під центральним куполом.