— Для ката рівні зростом всі здобувачі. 

— Але воістину троянда в терні розквіта. З мене юшить вода, в’їжджаєте? 

— Так. 

Тон людини, яка відповіла з-за ґраток, не дозволяв сумніватися: вона справді в’їжджає, але їй по шарабану. 

— Кит у клітці не повинен нічого знати про бездонні глибини, — зітхнув незнайомець. — Ну, що, краще стало? 

— Недбало збудована вежа здригається аж до підвалин, коли пролітає метелик. 

Вчепившись у ґратки, прохач підтягнувся до прозурки і прошипів: 

— Впускай негайно, я геть змок. 

Уже вкотре запала мовчанка, просякнута зливою. 

— А ці бездонні… Як ви сказали? Глибини чи долини? 

— Я сказав «глибини». «Бездонні глибини». Себто щось дуже глибоке. Розумієте? Це ж я, брат Загребун. 

— Мені почулося слово «долини», — сторожко промовив невидимий придверник. 

— Вам потрібна ця клята книжка чи ні? Я взагалі не повинен цим займатися. Я міг дома в ліжку лежати. 

— Ви точно сказали «глибини»? 

— Слухай, я добре знаю, які глибокі ці проклятущі глибини, — поквапом промовив брат Загребун. — І я знаю, які вони бездонні для послушника, який занапастився. А зараз відчиняй! 

— Ну… гаразд. 

Грюкнули засуви, а тоді з того боку попросили: 

— Чи не могли б ви трохи підштовхнути? Двері-пізнання-крізь-які-не-можуть-пройти-ненавчені часом стають тугими, якщо намокнуть. 

Брат Загребун привалився до них плечем, прорвався всередину, злісно зиркнув на Придверника і кинувся далі. 

У Внутрішньому святилищі на нього вже чекали. Своїм недолугим виглядом ці люди виказували, що не звикли носити моторошні чорні балахони з каптурами. Верховний гросмейстер кивнув новоприбулому.