— А ви впевнені, що недбало збудована вежа не здригається аж до підвалин, коли пролітає метелик? — врешті-решт запитав змоклий незнайомець. 

— Ні. Квасолева юшка. Вибачте. 

Невтомні потоки зливи, посвистуючи, акомпанували ніяковій мовчанці. 

— Як щодо кита в клітці? — сказала мокра як хлющ людина з вулиці, намагаючись прихилитися до страхітливих воріт, аби бодай трохи сховатися від дощу. 

— А що з ним? 

— Він не повинен нічого знати про бездонні глибини — якщо ви в курсі. 

— А, кит у клітці. Вам потрібне Просвітлене братство ночі, темної, мов чорне дерево. Четверті ворота далі. 

— Ви ж тоді хто? 

— Просвітлене й древнє братство Ее. 

— Я собі гадав, що ви на Патоковій вулиці, — зауважив мокрий незнайомець, трохи помовчавши. 

— Ну… Ви ж знаєте, як воно трапляється. По вівторках там збирався ще й клуб художньої різьби, і ми не поладнали. 

— Он як? Що ж, дякую. 

— Радий був допомогти. 

І віконце з ляскотом зачинилося. 

Незнайомець у балахоні якусь мить свердлив його поглядом, а тоді заплюскотів далі і справді знайшов іще одні ворота. Скидалося на те, що їх замовляли тому самому архітекторові. 

Відкрилася заґратована прозурка. 

— Чого вам? 

— Слухайте, знаменна сова пугука вночі, правильно? 

— Однак численні сиві лорди сумовито йдуть до людей, якими ніхто не керує. 

— Сестриниці старої панни слава, слава, так?