Хвилину я не рухався, чекаючи, що виклик припиниться, проте Skype не затихав. Зрештою я роздратовано торкнувся пальцем тач-пада. За мить програма налаштувала відеозв’язок.

— Чого тобі?

— Привіт…

Я впізнав свою квартиру. Єва сиділа на дивані в залі, обличчям до вікна.

— Чого тобі? — повторив я.

— Хотіла дізнатися, як Тео.

— У нас усе нормально.

— Де він зараз? — її очі забігали, вона роздивлялася кімнату за моєю спиною. — Що це за будинок?

— Будинок під Балтимором, — відрубав я. — Тео грається надворі. Пробач, у мене немає ні часу, ні бажання теревенити з тобою. Чого тобі?

— У Тео завтра день народження…

Я грубо обірвав її:

— Пам’ятаю й без тебе.

— Я хотіла привітати його, — краєчки брів поповзли вгору: — Він же і мій син також.

— Після того що ти зробила, він більше не твій син, — процідив я. — Якщо буде потрібно, я готовий відстоювати це в суді.

Погляд потьмянів, Єва опустила голову:

— Я просто думала привітати його…

— День народження завтра, — констатував я.

Вона помовчала. Потім підняла голову, і я зауважив на її віях сльози.

— Я зателефонувала, щоб попросити тебе… щоби завтра… ти дозволив із ним поговорити… хоча б кілька хвилин…

Невідомо, як Тео дізнався. Відчув щось? Аж від басейну почув її? А може, то я своїм підвищеним тоном голосу привернув його увагу. Не знаю. Хай там як, але тієї миті я кинув погляд на двері веранди й побачив на порозі Теодора. Темно-карі очі хлопчака були широко розплющеними, в лівій руці він стискав обліпленого піском пластмасового солдатика американської армії.