Далтон глянув на годинник.

— Три хвилини.

Його напарник кивнув.

Нудота посилилась. Короткими конвульсивними ковтками я втягував у груди повітря й думав, що порішу себе, якщо вони не оживлять Тео. У ту мить я не розумів, як міг на таке погодитися: на моїх очах, за моєї згоди троє довбнів задушили мого сина!

— Температура тіла залишається незмінною, — проказав Джено. — Ритму немає.

— Адреналін?

— Не поспішай.

Підсвідомо я очікував, що обидва доктори боротимуться, натомість вони стояли й мовчки телющились на бездиханне посиніле тільце Теодора.

— РОБІТЬ ЩОСЬ!

Обоє повернули голови. Далтон намірився щось промовити, але в ту секунду прозвучало тихе, наче спресоване, «біп», і Джено Кардона коротко повідомив:

— Є ритм. Частота — двадцять один… двадцять чотири… зростає…

Азіат прибрав палець зі шприца з адреналіном, його плечі розслаблено опустилися. Енді Далтон видихнув, почекав кілька секунд і натиснув якусь кнопку на панелі керування барокамерою.

— Вимикаю апарат штучного дихання.

— Ритм стрибнув до сімдесяти восьми.

Далтон нахилився, наблизивши лице до пластику:

— Це добре. Він дихає… він уже дихає сам.

Тоді мені здалося, ніби в мене лопнув якийсь внутрішній орган. Гаряча змія злетіла стравоходом і обпекла горло. Я затулив рота рукою, повернувся й вискочив з операційної. Мені вдалося прошмигнути через підготовче приміщення та вилетіти в коридор до того, як, упершись руками в коліна, я, мовби із брандспойта, виблював вечерю на підлогу.

Слідом за мною з операційної вийшов Джено Кардона. Знявши хірургічну шапочку та притулившись плечем до одвірка, мовчки спостерігав, як я віддихуюся над калюжею жовтуватого блювотиння. Зрештою я випростався й утупився в латиноамериканця.

— Вам більше не можна туди, — сказав Джено.

— Мій син… — в очах стояли сльози.