Знову ж таки: чи це доказ того, що нам вдалося спекатися Даймонда? Відсутність Матео Кампо у синових снах ще не означала його відсутності у голові малого. З іншого боку, не було нічого, що вказувало б на те, що Даймонд залишився, і мені страшенно хотілося сподіватися на краще. Я мусив триматися за це, бо більше триматися не мав за що.

У суботу Енді Далтон відпустив нас додому — тобто до будинку на березі Ліберті, — наказавши мені викинути з голови думки про клінічну смерть і повертатися до повноцінного життя. Як завжди, за місто нас відвезла Ліза Джин Торнтон. Прощаючись на під’їзній доріжці перед будинком, вона сказала, що за потреби Тереза Слейтер може приїхати та залишитися на ніч — і взагалі, на стільки ночей, на скільки потрібно. Переборовши себе, я заперечно мотнув головою, подякував і запевнив її, що впораюся сам.

Я можу довго розповідати про те, якою жахливою була перша ніч після повернення до Ліберті. Ні, ні, нічого страшного не сталося, просто я прокидався вже не від шуму, а просто від того, що засинав. Щойно очі заплющувалися, в голові спрацьовував сигнал тривоги, напружений мозок протинала тріскуча іскра, і я, з лячним шипінням цідячи повітря крізь стиснуте спазмами горло, підхоплювався. Так тривало більше ніж три години, а потім — протягом минулих двох діб я спав лиш уривками — втома зрештою взяла своє. О пів на четверту хтось наче потягнув донизу рубильник, і свідомість згасла.

О чверть по дев’ятій мене розбудив Теодор, прогудівши на вухо, що хоче їсти. Нічого готового на кухні не виявилось; я відшукав у шафці коробку з пластівцями, а в холодильнику — пляшку полуничного йогурту, залив ним пластівці та підсунув тарілку малому. Поки Тео наминав імпровізований сніданок, вийшов на веранду й набрав Лізу Торнтон. Нерівним зривистим голосом попросив її прокрутити нічні записи з камер спостереження.

Торнтон зателефонувала менш ніж за чверть години. Мені вистачило кількох перших фраз, щоби зітхнути з невимовним полегшенням: ніч минула без пригод — малюк не вставав навіть до туалету.

105

Початок вересня майже нічим не відрізнявся від кінця літа, хіба що сонце смалило не так дошкульно й почастішали дощі. Упродовж перших тижнів після операції я ніби проживав два життя водночас. Перше — зовнішнє — ідентичне тому, яке мав до операції: ми з Тео багато гуляли, засмагали, плавали в басейні, грали в Xbox One, читали книжки. Друге — потайне й невидиме, за яким сам немов стежив із боку, — вщерть наповнювали сумніви й тягучий нав’язливий страх. А що, як Даймонд повернеться? Що, як він нікуди не йшов? Іноді я навмисно відпускав Теодора подалі, а потім тихцем підкрадався й стежив за ним; ночами подовгу не засинав, приглядаючись до сина вві сні; а щоранку розпитував, що йому снилося. У першому житті я був люблячим і трохи наївним татусем зі сліпою вірою в те, що навіть найогидніша історія має право на хеппі-енд. У другому — перетворювався на безжального та в’їдливого скептика, який у невинному погляді, капризуванні чи банальному подригуванні вві сні готовий був убачати вплив Матео Кампо. Кожна спокійна ніч здавалася маленькою перемогою, тож зрештою скептик у мені почав утихомирюватися. За два тижні я не виявив жодних ознак присутності чогось стороннього у свідомості Теодора.