З долонь закапала кров. Точнісінько як стигмати. Так-так. Джек міцніше стиснув кулаки, озлобляючи себе болем. Дружина спала поруч — чому б їй не спати? Проблеми зникли. Він погодився відвезти їх із Денні від злого бабая, і проблем не стало. «Ось бачиш, Еле, я подумав, що найкраще буде...»

(убити її.)

Ця думка, відверта, нічим не прикрашена, взялася нізвідки. Жагуче бажання викинути її, голу, здивовану, що ще не прокинулася, з постелі й душити — великі пальці на дихальному горлі, інші давлять на хребці; вчепитися в шию, як у зелений пагін молодої осики; підняти голову Венді й із силою опустити на дощату підлогу, ще, ще раз, зі стуком і тріском, кришачи й трощачи. Танцюємо джаз, дитинко. Струснися-повернися. Джек змусить її отримати по заслугах, свої ліки Венді одержать. До крапельки. До останньої гіркої краплі.

Джек невиразно усвідомлював, що десь за межами його примарного внутрішнього світику чутно приглушений шум. Він кинув оком через кімнату — Денні знову воював у постелі, крутився, мнучи простирадла. Із глибини гортані чувся стогін — тихий, здавлений звук. Якийсь кошмар? Лілова, давно померла жінка шаркає навздогін по звивистих коридорах готелю? Джек чомусь думав, що це не так. За Денні уві сні гналося щось інше. Страшніше.

Гірку греблю емоцій прорвало. Він виліз із ліжка й підійшов до хлопчика, почуваючи нудоту й сором за себе. Треба було думати про Денні — не про Венді, не про себе. Тільки про Денні. Неважливо, у яку форму Джек загнав факти, — у глибині душі він знав, що Денні відвезти необхідно. Він розправив простирадла й закрив хлопчика пледом, що лежав у ногах. Денні знову заспокоївся. Джек торкнувся чола сплячого

(що за чудовиська біснуються просто під кістковою перегородкою?)

і виявив, що воно тепле, але в міру До того ж хлопчик знову мирно спав. Дивно.

Він знову заліз у ліжко і спробував заснути. Безуспішно.

Як несправедливо, що все склалося саме так, — схоже, до них підкралася невдача. Переїхавши сюди, вони в остаточному підсумку не зуміли від неї відскіпатися. На той час, як завтра вдень вони прибудуть у Сайдвіндер, золотий шанс уже зникне. Піде за синім замшевим черевиком, як мав звичку висловлюватися давній однокашник Джека, з яким він ділив кімнату. Подумати тільки, якщо вони не виїдуть, якщо як-небудь протримаються, все буде зовсім інакше. Він, як не одним, то іншим способом, закінчить п’єсу. Прилаштує яку-небудь кінцівку. Може, його непевність щодо героїв додасть первісному варіантові фіналу привабливий відтінок невизначеності. Цілком імовірно, що йому вдасться на цьому заробити. Але й без п’єси Ел чудово може переконати стовінґтонську раду знову взяти Джека на роботу. Зрозуміло, цілих три роки йому доведеться відпрацювати професіо-налом-викладачем, але якщо йому вдасться втримуватися від спиртного й не кидати творчості, то, ймовірно, весь цей термін залишатися в Стовінґтоні не доведеться. Звичайно, раніше він за Стовінґтон і гроша ламаного не дав би, він почував, що задихається, що похований заживо. Але то була незріла реакція. Більше того — як може людині подобатися викладати, якщо кожні два-три дні на перших трьох уроках череп розриває похмільний головний біль? Такого більше не буде. Джек був упевнений, що зуміє значно краще впоратися зі своїми обов’язками.