Вирвавшись на волю з рук Джорджа, Джек швидко обернувся. Джордж стояв на колінах, пригнувши голову, обома руками закриваючи маківку. Під пальцями проступала кров.

— Будь ласка, — несміло прошептав Джордж, — відпустіть мене, містере Торренсе.

— Зараз ти своє отримаєш, — загарчав Джек. — Неодмінно. Щеня. Нікчемна шавка. Зараз, неодмінно. До краплі. До останньої поганої краплі!

Над головою погойдувалася лампочка, танцювали тіні. Джек замахувався знову й знову, завдаючи удару за ударом, піднімаючи й опускаючи руку, як робот. Закривавлені пальці Джорджа, що захищали голову, зісковзнули, але Джек усе опускав і опускав палицю — на шию, на плечі, на спину й руки. Ось лише палиця перестала бути палицею і перетворилася на молоток із яскравою смугастою ручкою. На молоток, у якого один бік м’якший, а інший — твердіший. Робочий кінець був забруднений кров’ю, на нього налипло волосся. Потім монотонні розміряні удари, з якими молоток урізався в тіло, змінилися гучним стукотом, який відлунював по підвалу. Та й голос самого Джека став таким же — гучним, безтілесним. Але одночасно, як це не парадоксально, він зазвучав слабше, невиразно, ображено... начебто Джек був п’яний.

Уклінна фігура повільно, благально підняла обличчя. Власне, обличчя вже не було — лише кривава маска, з якої визирали очі. Розмахнувшись для останнього свистячого удару, Джек повністю розігнав молоток і лише потім помітив, що сповнене благання обличчя біля його ніг належить не Джорджеві, а Денні. Це було обличчя його сина.

— Татусю...

І тут молоток урізався в мішень, він ударив Денні просто між очей, закриваючи їх назавжди. Джекові здалося, начебто десь хтось розреготався...

(Ні!)

Коли прийшов до тями, він голяка стояв над ліжечком Денні, обливаючись потом. Останній крик Джека пролунав лише в його уяві. Він знову повторив, цього разу пошепки:

— Ні. Ні, Денні. Ніколи.

Ноги підгиналися, мов гумові. Джек повернувся в ліжко. Венді спала глибоким сном. Годинник на нічному столику показував за чверть п’яту. Він лежав без сну до сьомої, а коли заворушився, прокидаючись, Денні, — перекинув ноги через край ліжка й почав одягатися. Час було йти вниз перевіряти котел.

33. Снігохід

33. Снігохід

Невдовзі після опівночі, поки всі спали неспокійним сном, сніг припинився, насипавши на старий наст ще вісім дюймів. Хмари розійшлися, свіжий вітер відніс їх геть, і тепер Джек стояв у запиленому кружку сонячного світла, що пробивалося крізь брудне віконце в східній стіні сараю.

Приміщення було завдовжки як товарний вагон і не поступалося йому висотою. Пахло мастилом, бензином і змазкою, а ще (слабкий запах, що викликав ностальгію) — прілою травою. Уздовж південної стіни, мов солдати на огляді, вишикувалися в ряд чотири потужні газонокосарки. Ті дві, на яких можна їздити, нагадували маленькі трактори. Ліворуч розташувалися: бур-машина; закруглені лопати, якими підрівнюють поле для гольфу; ланцюгова пилка; електрична машинка для стрижки живоплоту й довга тонка сталева жердка із червоним прапорцем на верхівці. «Хлопчику, щоб за десять секунд мій м’яч був тут. Одержиш четвертак». — «Так, сер».