— Що завтра?

Він похитав головою.

— Нічого.

— Де він зараз? — запитала Венді. — Тато.

— У підвалі. Не думаю, що сьогодні ввечері він підніметься нагору.

Вона раптом підвелася.

— Чекай на мене тут. Я повернуся за п’ять хвилин.

У світлі флуоресцентних ламп під стелею кухня здавалася холодною й покинутою. Венді підійшла туди, де з магнітних планок звисали ножі для різання м’яса. Взявши найдовший і найгостріший, вона загорнула його в рушник і пішла з кухні, вимкнувши світло.

Денні сидів на сходах, стежачи очима за м’ячиком, що перелітав з руки в руку. Він співав: «Вона на двадцятому поверсі — чуєш? — а ліфт, як звичайно, уже не працює! Лізу на перший-другий поверх, на третій і на четвертий...»

(Лу, біжи до мене швидше...)

Спів припинився. Він прислухався.

(Я чекаю за дверима)

Голос звучав у нього в голові й був настільки частиною Денні, таким загрозливо близьким, що міг виявитися однією з його власних думок. Тихий, трохи невиразний, він дражнив хлопчика, немов кажучи:

(Так, так, тобі тут сподобається. Спробуй, тобі сподобається. Спробуй, тобі сподооооооооообається...)

Слух Денні раптом загострився, і хлопчик знову почув — чи було це збіговиськом привидів і духів, чи це був сам готель, страшна кімната сміху, де всі намальовані страховиська виявлялися живими, де кожен атракціон закінчувався смертю, де живоплоти рухались, а срібний ключик міг запустити непристойне видовисько? Тихі подихи й шелест, що нагадує нескінченну нічну гру зимового вітру під карнизами, вітру, що заколисує до смерті, якого жодного разу не чули туристи, що приїжджають улітку. Він нагадує гудіння літніх ос у земляному гнізді — сонних, смертоносних, які починають пробуджуватися. Торренси були на висоті десяти тисяч футів.

(Чим ворон схожий на письмовий стіл? Звичайно, що вище, то рідше! Випий ще чаю!)

Живий звук, створюваний, однак, не голосами й не подихом. Бабуся Діка Геллорана, що виросла на півдні, назвала б його «морок». Учений-психолог придумав би довгу назву — психічна луна, психокінез, телесмічне відхилення. Для Денні ж це просто невпинно потріскував готель, старе чудовисько, яке назавжди зачинило їх у собі: коридори тепер існували не лише в просторі, але й у часі, голодні тіні, неспокійні гості, яких нелегко вгамувати.

У сутінку бальної зали годинник під скляним ковпаком однією-єдиною музичною нотою пробив сьому тридцять.

Хрипкий гидотно п’яний голос прокричав:

— Скидайте маски й починайте трахатися!