На півдорозі до дальнього кінця вестибюлю Венді здригнулася й завмерла на місці.

Вона глянула на Денні, який і далі сидів на сходах, перекидаючи м’ячик з руки в руку.

— Ти що-небудь чув?

Денні лише глянув на неї, продовжуючи гратися м’ячиком.

І хоча спали вони за замкненими дверима, удвох, цієї ночі сон до них не йшов.

Денні, не заплющуючи очей, думав у темряві:

(Він хоче стати одним із них і жити вічно. Ось чого він хоче.)

Венді думала:

(Якщо вдастся, я заберу його в гори. Якщо вже вмирати, то краще в горах.)

Масарський ніж, загорнений у рушник, вона поклала під ліжко, щоб був під рукою; вони з Денні то забувалися в сні, то прокидалися. Навколо потріскував готель. Надворі з небес свинцем посипав сніг.

40. У підвалі

(ШКотея, клятий котел!!!)

Думка барвисто розцвіла в мозку Джека Торренса, у неї була яскрава, застережливо червона облямівка. Одразу ж почувся голос Ватсона:

(Забудеш — а воно поповзе, поповзе, й цілком можливо, що прокинетеся ви всією сімейкою на сраному місяці... а трішечки скинеш — і все, ніяких турбот... робили його на двісті п'ятдесят, але тепер котел рвоне значно раніше... коли ця стрілка добереться до ста вісімдесяти, мене ніякими пряниками не заманиш спуститися й стати поруч...)

Тут, унизу, Джек провів усю ніч, заглибившись у коробки зі старими записами, одержимий божевільним відчуттям того, що час збігає й треба квапитися. Найважливіші відгадки, зв'язки, які б усе прояснили, й далі вислизали. Пальці Джека від хрустких старих паперів пожовкли й забруднилися. Він так захопився, що навіть забув перевірити котел. Тиск він скинув напередодні ввечері, близько шостої, одразу, як спустився сюди. Зараз було...

Він глянув на годинник і підхопився, зачепивши ногою стос старих накладних. Той перевернувся.

Господи, чверть на п'яту ранку.

Топка шаліла. Котел ревів і свистів.

Джек підбіг до нього. Схудле за останній місяць обличчя зараз густо покривала щетина, надаючи йому виснаженого вигляду в'язня концтабору. Манометр показував двісті десять фунтів на квадратний дюйм. Джек уявив, що бачить, як боки старого, залатаного й завареного котла спучуються від смертельної напруги.

(вона повзе... коли ця стрілка дістанеться до ста вісімдесятьох, мене ніякими пряниками не заманиш спуститися й стати поруч...)