Зараз, коли вона сиділа й читала, Геллоран помітив сумну красу — її не було в день їхньої першої зустрічі, близько дев’яти місяців тому Тоді Венді була ще зовсім дівчиськом. Тепер же перед ним сиділа жінка, людина, яка здійснила вимушену подорож у царство пітьми й, повернувшись, зуміла склеїти шматки заново. Але, подумав Геллоран, вони ніколи не зійдуться так, як раніше. У цьому світі — вже ніколи.

Вона почула кроки й, закриваючи книгу, підняла очі.

— Діку! Привіт! — Вона почала підніматися, й обличчя спотворила легка гримаса болю.

— Ні-ні, сидіть, — сказав він. — Коли я без фрака й білої краватки, то можна без церемоній.

Вона посміхнулася, а Дік піднявся по сходах і сів на ґанок поруч із нею.

— Як справи?

— Прекрасно, — зізнався він. — Сьогодні ввечері спробуйте креветок по-креольськи. Вам сподобається.

— Чудово.

— Де Денні?

— Он там, далі. — Вона показала, і Геллоран побачив на краю пристані маленьку фігурку. Денні був у закасаних до колін джинсах і сорочці в червону смужку. Трохи оддалік на спокійній воді погойдувався поплавець. Час від часу Денні висмикував його, оглядав гачок і грузило й закидав назад.

— Засмагнув, — сказав Геллоран.

— Так. Добряче засмагнув. — Вона ніжно глянула на хлопчика.

Дік дістав сигарету, розім’яв і прикурив. Дим клубами ліниво поплив угору в сонячне пообіднє небо.

— Як щодо цих його снів?

— Краще, — одізвалася Венді. — За цей тиждень тільки раз. Раніше бувало щоночі, іноді по два-три рази. Вибухи. Огорожа з живоплоту. А найчастіше... ну, ви знаєте.

— Ага. Венді, з ним усе буде о’кей.

Вона глянула на Діка.

— Справді? Хотіла б я знати.

Геллоран кивнув.

— Ви обоє... ви обоє вертаєтеся. Може, не такі, як раніше, але живі. Ви вже не ті, що були, обоє. Але це не конче погано.