Геллоран сказав:

— Тобі не хочеться говорити про це, коли мама поруч, так?

— Так. Вона хоче забути, що це взагалі сталося. Я теж, але...

— Але не можеш.

— Так.

— Тобі треба поплакати?

Хлопчик спробував відповісти, але слова потонули в схлипах. Він припав головою до плеча Геллорана й заплакав; сльози градом котилися по обличчю. Геллоран мовчки обіймав його. Він знав, хлопчикові ще не раз потрібно буде виплакатися, і Денні пощастило — він поки що такий малий, що йому це вдається. Ті ж сльози, що лікують, ще й обпалюють і картають.

Коли хлопчик трохи заспокоївся, Геллоран сказав:

— Ти із цим упораєшся. Зараз ти так не думаєш, але ти впораєшся. У тебе с...

— Не хочу! — задихнувся Денні, голос ще був хрипким від сліз. — Не хочу, щоб воно в мене було!

— Але воно є, — спокійно сказав Геллоран. — Добре це чи погано, але є. Тебе не запитують, хлопче. Але найгірше позаду. Сяйво може придатися, щоб поговорити зі мною. Коли почнеться чорна смуга, поклич — і я тут як тут.

— Навіть якщо я буду в Меріленді?

— Навіть там.

Вони притихли, спостерігаючи, як поплавець Денні відносить на тридцять футів від краю пристані. Потім Денні ледь чутно мовив:

— Будеш зі мною дружити?

— Поки буду тобі потрібний.

Хлопчик міцно обняв його, і Геллоран стиснув його у відповідь.

— Денні. Послухай мене. Що я тобі зараз скажу — скажу один-єдиний раз, більше ніколи ти цього не почуєш. Деякі речі не варто говорити жодному шестилітці на світі; ось лише те, що має бути, не завжди збігається з тим, що є насправді. Життя — штука жорстока, Денні, йому на нас начхати. Не те щоб воно ненавиділо нас... ні, але й любити нас воно теж не поспішає. У житті трапляються страшні речі, і пояснити їх ніхто не може. Хороші люди вмирають страшною болісною смертю, і залишаються їхні рідні, які люблять їх, залишаються самі-самісінькі. Іноді здається, начебто тільки погані люди як сир у маслі живуть і болячка до них не пристає. Життя тебе не любить — зате любить мама... і я теж. Ти сумуєш за татом. Ось як відчуєш, що повинен за ним поплакати, — лізь у шафу або під ковдру й реви, поки все не виплачеш. Ось як повинен чинити хороший син. Тільки навчися давати собі з цим раду. Ось твоя справа в нашому жорсткому світі: зберігати живою свою любов і триматися, що б не сталося. Зберися, подумай, що все гаразд, — і так тримайся!

— Добре, — прошептав Денні. — Хочеш, наступного літа я знову до тебе приїду... якщо можна. Наступного літа мені виповниться сім.

— А мені — шістдесят два. І я так обійму тебе, аж мізки з вух полізуть. Але давай спершу проживемо одне літо, а вже тоді візьмемося за наступне.