— Здрастуй, Джеймі, — сказав Джейкобз.

— Ти виродок. Сраний виродок.

— Я теж радий тебе чути. То яким буде твоє рішення?

Що він про нас знав? Чи я взагалі йому щось про це розказував? А Астрід? Якщо ні, скільки інформації він розкопав? Я не знав, та й не мало це значення. З його тону я зрозумів, що питає він лише для годиться.

Я сказав, що приїду якнайшвидше.

— Звісно, тільки якщо ти хочеш приїхати. Я прийму тебе з величезною радістю. Хоча насправді до липня ти мені не потрібен. Тому, якщо ти волієш її не бачити… тобто такою, яка вона зараз є…

— Я сяду в літак одразу ж, як випогодиться. Якщо можеш зробити оте своє… вилікувати її… зцілити… то давай. Але поки я її не побачу, не відпускай її, хай лишається там, де ви будете. Хай там що.

— Не довіряєш мені? — Прозвучало це так, ніби він страшенно засмутився, але я в це не надто повірив. Джейкобз був майстром гри на публіку.

— А чого б то я довіряв, Чарлі? Я бачив, як ти працюєш.

Він зітхнув. Надворі казився вітер: струсонув будинком, промчав і завив попід дахом.

— Де саме в Моттоні тебе шукати? — спитав я… але, як і Джейкобз, лише для годиться. Життя — це колесо, і воно завжди повертається туди, звідки почався його оберт.

XI. Козяча гора. Вона чекає. Погані новини з Міссурі

XI. Козяча гора. Вона чекає. Погані новини з Міссурі

Отож минуло трохи більше ніж півроку після нетривалої реінкарнації «Хромових троянд», і мій реактивний літак знову приземлився на аеродромі Портленда, і я знову вирушив машиною на північ, у бік округу Касл. Та цього разу не в Гарлоу. Не доїжджаючи п’яти миль до рідного міста, я звернув з траси 9 на Ґоут-Маунтін-роуд, дорогу, що вела до Козячої гори. Днина видалася тепла, проте кілька днів тому штат Мен накрило смугою весняних завірюх і тепер звідусіль линули мелодії відлиги та струмків. Ялини та сосни так само, як і раніше, громадилися ближче до дороги, їхні гілки обважніли під шапками снігу, але саму дорогу прочистили й вона волого виблискувала під полуденним сонцем.

Я зупинився на кілька хвилин біля Лонґмедоу — місця всіх тих пікніків ЗММ мого дитинства, і довше постояв коло бічної дороги, що вела на Вершину неба. Часу на те, щоб навідатися в напіврозвалену хижку, де ми з Астрід втратили цноту, не було, та навіть якби й був — з’їздити туди я б однаково не зміг. На гравій поклали асфальт, і по цій дорозі теж пройшовся снігоочисник, та в’їзд перегороджували міцні дерев’яні ворота на клямці з висячим замком завбільшки з орківський кулак. Для тих, кому це нічого не пояснювало, була ще велика табличка з написом: «В’ЇЗД СУВОРО ЗАБОРОНЕНО. ПОРУШНИКІВ БУДЕ ПРИТЯГНЕНО ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗГІДНО З ЧИННИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ».