Джейкобз неначе замислився над тим, казати мені чи ні… але про що він насправді думав, для мене було загадкою. Та потім попереду показався готель «Козяча гора» — ще більший, ніж «Застібки», однак потворний і весь у модерних кутах: такий собі калічний Френк Ллойд Райт[149]. Може, багатіям, що приїжджали порозважатися в шістдесяті, він і видавався сучасним, ба навіть футуристичним. Проте нині то вже був кубістський динозавр зі скляними очиськами.

— А! — вигукнув Джейкобз. — Ось ми й приїхали. Ти, мабуть, схочеш освіжитися й трохи поспати. Сам я точно хочу перепочити. Мені дуже приємно, що ти приїхав, Джеймі, але я швидко втомлююсь. Ти житимеш у люксі Сноу[150] на третьому поверсі. Руді тебе проведе.

* * * * *

Руді Келлі виявився людиною-горою у вилинялих джинсах, вільній сірій блузі й білих туфлях медбрата на каучуковій підошві. За його власними словами, медбратом він і був. А також особистим асистентом містера Джейкобза. Судячи з його габаритів, я подумав, що він міг бути ще й особистим охоронцем Джейкобза. Потиск його руки нітрохи не нагадував дохлу рибу музикантів.

Малим я бував у вестибюлі того готелю, якось раз навіть обідав тут із Коном та сім’єю одного з Конових друзяк (і весь час трусився, що не ту виделку візьму чи щось розляпаю на сорочку), але на горішні поверхи не підіймався ще ніколи. Ліфт брязкав і гримотів. Такі старезні кабіни в романах жаху завжди застрягають між поверхами, тож я вирішив, що краще, поки буду тут, користуватимусь сходами.

Будівля добре обігрівалася (я не сумнівався, що за допомогою таємної електрики Чарлі Джейкобза), і подекуди її навіть підремонтували, але якось хаотично. Усі лампочки горіли, й не рипіли дошки підлоги, та однаково в повітрі вчувався той дух занедбаності, який важко не помітити. Люкс Сноу був у кінці коридору, і краєвид із просторої вітальні розгортався майже так само гарний, як і з Вершини неба, але на шпалерах подекуди попроступали плями від води, а з вестибюля замість свіжої фарби й мастики для підлоги тут ледь-ледь пахло цвіллю.

— Містер Джейкобз запрошує вас повечеряти у нього в апартаментах о шостій. — Голос у Руді був тихий і шанобливий, проте на вигляд він був схожий на засудженого в кіно про тюрму — не той, хто планує втечу, а гевал з відсіку для смертників, той, що мочить усіх охоронців, коли ті намагаються перешкодити втікачам. — Вас це влаштує?

— Так, цілком, — кивнув я, а коли він пішов, замкнув двері.

* * * * *

Я прийняв душ (гарячої води було вдосталь, і потекла вона одразу) та перевбрався у свіже. Маючи у своєму розпорядженні вільний час, який треба було прогаяти, я влігся на укривало двоспального ліжка. Минулої ночі спалося погано, а в літаках я взагалі не сплю, тому покуняти трохи було б — те, що треба. Але заснути я так і не зміг. Усе думав про Астрід — про те, якою вона була і якою, напевно, стала. Астрід, що перебувала в цій самій будівлі разом зі мною, на три поверхи нижче.