Вона розуміла, що в нього мусить бути власна її історія, все таке, від цинамонового запаху помади «ЧепСтік»[253], якою вона мастила собі губи взимку, чи запаху її шампуню, коли він занурювався носом у волосся в неї на потилиці (такі занурення тепер були нечастими, але все одно траплялися), і до звуків її комп’ютера о другій годині ранку тими ночами, що траплялися двічі-тричі на місяць, коли з невідомих причин її зраджував сон.
Тепер уже минуло двадцять сім років, чи то — вона, забавляючись, порахувала, калькулятором на комп’ютері, скільки саме на сьогодні — дев’ять тисяч вісімсот п’ятдесят п’ять днів. Майже чверть мільйона годин і понад чотирнадцять мільйонів хвилин. Звичайно, якийсь час з цього періоду він був не поряд, від’їжджаючи десь по бізнесу, і сама вона мала деякі подорожі (найсумнішою з них було перебування з батьками у Міннеаполісі, після того, як її менша сестра Брендолін загинула в трагічному інциденті), але більшість часу вони були разом.
Чи знала вона про нього все? Звісно, ні. Не більше того «всього», що міг знати про неї він — як вона подеколи (здебільшого у дощові дні або ночами, коли її облягало безсоння) пожадливо їла, скажімо, «Масляні пальчики» або «Бейбі Руф»[254], кусаючи їх навіть тоді, коли їй цього уже не хотілося, навіть коли вже відчувала нудоту в шлунку. Або як вона вирішила, що новий поштар — доволі цікавий хлопець. Усього знати було неможливо, але вона гадала, що за двадцять сім років вони взнали одне про одного все найважливіше. У них був нормальний шлюб, такий, що належав до приблизно п’ятдесяти відсотків тих, які утримуються на довгій дистанції. Вона сприймала це з тою ж самою безсумнівністю, як і, йдучи вулицею, пам’ятала про те, що гравітація завжди утримуватиме її при землі.
До того вечора в гаражі.
— 2 —
— 2 —
Перестав працювати телевізійний пульт, і «пальчикових» батарейок «АА» не виявилося у кухонній шафці, що висіла ліворуч від мийки. Більші — «С» та «D» — там були, лежала навіть нерозпечатана упаковка «мізинкових» «ААА», але чортом довбаних «АА» катма. Тому вона вирішила піти в гараж, бо знала, що Боб тримає там свій основний запас «Duracell», і цього рішення їй вистачило, щоб змінити собі життя. Це було так, немов усі раптом разом злетіли в повітря,
Кухня з гаражем поєднувалася критою галереєю. Дарсі швидко нею пішла, запинаючи на собі домашній халат — два дні тому плин надзвичайно теплого бабиного літа урвався, і зараз було схоже більше на листопад, аніж на жовтень. Вітер скуб її за щиколотки. Певне, їй варто було б узути шкарпетки й одягти на себе якісь штани, але за хвилин якихось п’ять мусила розпочатися чергова серія