— Я теж, — кивнув він. — Але подібне трапляється повсякчас. Одна з жінок, загиблих під час атаки на Мумбаї[233], була вагітною, ти це знала? Її дворічна дитина вижила, але перебувала на волосину від смерті. А ще...

Вона приклала два пальці собі до губ.

— Перестань. Не треба більше. Життя несправедливе. Ми про це знаємо.

— Але ж ні, — гаряче заперечив Стрітер. У світлі надвечірнього сонця обличчя в нього рум’янилося здоров’ям. — Лишень поглянь на мене. Згадай той час, коли ти ніколи б не подумала, що я доживу до 2009 року, хіба так не було, хіба це не правда?

— Так, протее...

— І наш шлюб усе ще міцний, як дубові двері. Чи я неправий?

Вона похитала головою. Він був правий.

— Ти почала писати фрілансерські статті до «Деррі Ньюз», Мей стає великою шишкою у «Бостон Глоб», а наш чудик-син у двадцять п’ять років уже медійний магнат.

Вона знову почала усміхатися. Стрітер зрадів. Він ненавидів бачити її сумною.

— Життя справедливе. Всі ми однаково чекаємо, поки відбудеться наше дев’ятимісячне перетрушування в коробці, а потім викочуються кості. Декому випадають підряд чудові сімки. Дехто, на жаль, отримують «зміїні ока». Так влаштований світ.

Вона обхопила його руками.

— Я кохаю тебе, серденько моє. Ти завжди у всьому бачиш світлий бік.

Стрітер скромно знизав плечима.

— Закон середніх чисел надає перевагу оптимістам, будь-який банкір тобі це скаже. Все у світі врешті-решт набуває збалансованості.

Венера зійшла над аеропортом, засяяла мерехтливо на тлі потемнілої блакиті.

— Загадай бажання! — скомандував Стрітер.