— Поїхали, — наказала вона, клацнувши своїм аметистовим перстеником об поруччя візка. — Давай їх роздивимося. Тільки не поспішай.

— Гаразд, — відповів я, штовхаючи її в напрямку центрального приміщення.

— Едді, ти нормально себе почуваєш? — спитала мене Пам.

— Чудово, — відповів я.

— Мені так не здається. Що з тобою?

Я тільки похитав головою. Ми вже були в головній залі. Картини висіли приблизно на висоті шість футів, стіна проти них, обтягнута шорсткою коричневою мішковиною, була порожня — якщо не рахувати «Ваєрмена, котрий дивиться на захід». Я повільно штовхав візок. Коліщатка котилися беззвучно блідо-голубим килимом. Мурмотіння натовпу позаду нас чи то припинилося, чи то мої вуха його відфільтровували. Мені здалося, що я бачу ці картини вперше, вони виглядали кадрами, що їх вибракували з якоїсь кіноплівки. Кожний кадр був трішки чіткішим, трішечки більш у фокусі, але всі по суті залишалися однаковими, завжди той самий корабель, побачений мною уві сні. Завжди вечірня зоря, і захід завжди у відблисках з-під титанічного ковадла, що обарвлюють кров’ю воду і вражають небеса. Корабель — це трищогловий мертвяк, що приплив з якоїсь чумної трупарні. Вітрила — шмаття. Палуба порожня. Якимсь жахом віє від кожної незграбної лінії, і неможливо зрозуміти чому, але боїшся за самотню дівчину у човні, за дівчинку, котра з’являється перший раз у картатій сукенці, за маленьку дівчинку, котра пливе по винно-червоній Затоці.

У цій, першій, версії згубне судно з’являлося під таким кутом, що неможливо було розібрати його назву. На картині «Дівчина і Корабель №2» його розвернуло краще, але мала дівчинка (з тим самим фальшивим рудим волоссям, але тепер в крапчастому платтячку Реби) затуляла назву, залишивши на виду тільки літеру П. На картині №3 назва збільшилася до ПЕР, а замість Реби, в дівчинці, навіть зі спини, вгадувалася Ілса. В човні лежав гарпунний пістоль Джона Істлейка.

Якщо Елізабет його і впізнала, виду вона не подала. Я пхав її повільно вперед, а корабель виростав і наближався, його чорні щогли стирчали, мов пальці, його вітрила висіли, мов мертва плоть. Пекельне небо просвічувало крізь діри в парусині. Тепер його ім’я на корпусі читалося як ПЕРСЕ. Там мусило бути більше літер — там було для них місце — але якщо навіть так, вони ховалися в тіні. На картині «Дівчина і Корабель №6» (тепер судно нависало над човном) маленька дівчинка була одягнена у щось на кшталт синьої майки з жовтим викотом. Волосся тут у неї було ближче до оранжевого кольору. Це була єдина дівчина в човні, особи якої я не міг розпізнати. Можливо, це була Ілса, як і на інших... але я не мав впевненості. На цій картині вперше на воді з’явилося кілька трояндових пелюсток (плюс самотній жовто-зелений тенісний м’ячик з видимими на ньому літерами DUNL), а на палубі безладне скопище мотлоху: високе дзеркало (відбиток зорі плавав у ньому, як кров), дитячий коник-гойдалка, моряцький рундук, купа взуття. Ці ж речі були на картинах №7 і №8, але додалося й кілька нових: поставлений під фок-щоглу дівчачий велосипед, купа автопокришок на кормі, великий пісочний годинник посередині судна. В ньому теж віддзеркалювалося сонце і тому він здавався наповненим не піском, а кров’ю. На останній картині з’явилося ще більше трояндових пелюсток між човном і ПЕРСЕ. І тенісних м’ячиків також, їх тепер там плавало штук шість. А на шиї у коника-гойдалки з’явився вінок з квітів. Я ледь не відчував їхній сморід у застиглому повітрі.