— Ти пам’ятаєш, як читав мені вірші, бо Ваєрмен не міг цього робити? Ти це пам’ятаєш?
— Так, мем.
Звісно, що я це пам’ятав. Солодкі то були інтерлюдії.
— Якщо я скажу тобі «Говори, пам’ять»[333], ти подумаєш про того чоловіка, я не пригадую, як його ім’я, це той, що написав
Я не мав зеленого поняття, про кого вона каже, але кивнув.
— Але крім того існує також вірш. Я не пам’ятаю, хто його автор, але він починається словами: «Говори, пам’ять, що не зможу я забути смак троянд, і шурхіт попелу під вітром, що зможу знов на смак колись відчути я зелену чашу моря». Тебе хвилюють ці слова? Так, я бачу, що хвилюють.
Рука, що тримала мундштук, розкрилася. Ця рука ніжно погладила мене по голові. Тоді мені майнуло (і з тих пір ця думка раз у раз в мені зринає), що, можливо, всі мої потуги вижити і повернути собі людську подобу отримали винагородження у вигляді доторку руки тієї старої жінки. Благенька гладкість долоні. Сила покручених пальців.
— Едгаре, мистецтво — це пам’ять. Нема простішого означення. Чим ясніша пам’ять, тим краще мистецтво. Чистіше. Ці картини — вони розбивають мені серце, і знову складають його до купи. Я така рада, що їх намальовано у Лососевій мизі. Незважаючи ні на що. — Вона підняла ту руку, якою мене була погладила. — Скажи мені, як ти назвав оцю?
—
— А ці... як?
— Ну, по правді, — усміхнувся я, — їх було цілих шістнадцять, якщо рахувати етюди кольоровими олівцями. Деякі з них висять там, у залі. А тут найкращі, на мій смак, з олійних полотен. Я розумію, це сюрреалізм, але...
— Це не сюрреалістичні речі, вони класичні. Будь-якому йолопу це легко зрозуміти. Вони мають в собі всі елементи: землю, повітря, воду, вогонь.
Ваєрмен показав мені беззвучно губами:
— Давайте, я провезу вас по всім залам, а потім ми вип’ємо чогось освіжаючого? — запропонував я їй, поглянувши на Ваєрмена, котрий тепер показував мені пальцями «о’кей». — Хоч тут і працює кондиціонер, але все одно задушно.
— Добре, — погодилась вона. — Я