Я відкрив клапан на конверті і витяг два аркуші, на яких було відксерено якусь древню статтю.
— Це стаття з
Вуличний ліхтар, під яким вона припаркувался, не давав достатньо світла для читання дрібного шрифту, але проглянути заголовки й фотографії я міг. Вдивлявся я в них довго.
— Це вам щось дає? — спитала вона.
— Так, хоча я поки що не розумію, що саме.
— А як зрозумієте, мені дасте знати?
— Гаразд,— пообіцяв я. — Проте Мері, повірте мені... за цим лежить така історія, яку вам навряд чи вдасться десь надрукувати. Дякую, що підвезли. А ще прийміть подяку за те, що відвідали мою виставку.
— Приймаю із задоволенням. Не забудьте передати Ліббі мої найкращі побажання.
— Передам.
Але нічого я не передав. Я вже бачив Елізабет Істлейк останній раз.
— 9 —
— 9 —
Чергова медсестра реанімаційного відділення сказала мені, що Елізабет на операції. Я спитав її, що їй оперують, але вона толком не знала. Я озирнув почекальню.
— Якщо вам потрібен містер Ваєрмен, — сказала медичка, — то він, здається, пішов до кафетерію випити кави. Це на четвертому поверсі.
— Дякую, — я рушив геть, але пригальмував. — А доктор Гедлок бере участь в операції?
— Гадаю, ні, — сказала вона. — Але він спостерігає.
Я знову подякував і рушив на пошуки Ваєрмена. Знайшов його в дальньому кутку кафе, він сидів перед паперовою чашкою розміром, як гаубична гільза часів Другої світової війни. Якщо не враховувати розсипаних де-не-де медиків і прибиральників та купку членів якоїсь сім’ї з напруженими обличчями, ми з ним там опинилися сам на сам. Більшість стільців стирчало перекинутими на столах, а втомлена на вигляд жінка в червоному віскозному балахоні тягала швабру. Між грудей їй звисав на шворці плеєр.
—