— Та ні, дякую. Дозволь мені тільки відсьорбнути в тебе. — В кишені штанів я мав три пігулки аспірину. Виловив їх, вкинув до рота й запив ваєрменовою кавою.

Він наморщив носа:

— Гарний спосіб обміну мікробами. Це бридко.

— У мене міцна імунна система. Як там вона?

— Не дуже, — подивився він на мене безпорадно.

— Вона не приходила до тями у машин? Казала ще що-небудь?

— Казала.

— Що?

З кишені своєї лляної сорочки він дістав запрошення на мій вернісаж з друкованими літерами ВИД З ДУМИ. На зворотньому боці запрошення його рукою було надряпано три речення. Слова в них стрибали вгору і вниз — писав на ходу, зрозумів я, — але прочитати їх я зміг.

Стіл тече. Ви захочете, але не мусите. Втопіть її знову, щоб спала.

Стіл тече.

Ви захочете, але не мусите.

Втопіть її знову, щоб спала.

Фрази були лячні, особливо від останньої в мене побігли мурашки по руках.

— Більше нічого? — спитав я.

— Кілька разів вона вимовляла моє ім’я. Вона впізнала мене. І твоє ім’я промовляла, Едгаре.

— Поглянь-но ось на це, — сказав я, штовхаючи до нього через стіл коричневий конверт.

Він спитав, звідки я це взяв, і я йому розповів. Він сказав, що не бачить, яким чином це може нам допомогти, і я знизав плечима. Я пам’ятав, що мені якось сказала Елізабет: «Вода тепер тече швидше. Скоро будуть пороги. Вони вже тут». У мене було відчуття, що це тільки початок закипання води.

Стегно мені трохи попустило, його нічне ниття притишилось до рідких схлипувань. Народна мудрість стверджує, ніби собака — кращий друг людини, але я вибираю аспірин. Я потягнув стілець за собою навкруг столу і, сівши поряд з Ваєрменом, прочитав заголовок: ДИТЯ З ОСТРОВА ДУМА РОЗКІВТЛО ПІСЛЯ ТРАВМИ — ЦЯ ДІВЧИНКА ВУНДЕРКІНД?