— Ні. Я цілком впевнена. — Ох, твої б слова та й до Бога, Пандо, подумав я. — Але одну річ купили Слоботніки, Ейнджел з Гелен. «Поштову скриньку з квітами». Так, здається, називається той малюнок.

Я знав, про який вона каже. Його правильна назва була «Поштова скринька з веделією». І мені вірилося, що він безпечний, я гадав, що цей малюнок я зробив тільки власними силами, хоча...

— Вони ж його не забрали з собою, ні?

— Ні, бо вони спершу поїхали в Орландо, а звідти вже літаком додому. Вони теж замовили обрамлення й доставку. — Ніяких запитань. Вона лиш відповідала. Тепер її голос звучав молодо, як у тієї Пам, на якій я колись оженився, як у тієї, що вела мою бухгалтерію до появи Тома... — А от твій хірург, забула як його ім’я.

— Тод Джеймісон, — промовив я машинально. Якби затримався, щоб пригадати, точно, що не зміг би.

— Так, він. Він також купив картину, і домовився про доставку. Йому сподобалася одна з тих страшних «Дівчин з Кораблем», але вони всі вже були розкуплені. Тож він вибрав мушлю, що плаває на поверхні води.

Ця річ може бути небезпечною. Всі сюрреалістичні малюнки можуть нести небезпеку.

— Два етюди купив Бозі, і один Камен. Хотіла купити також Кеті Грін, але сказала, що не може собі цього дозволити. — Пауза. — Гадаю, в неї чоловік якийсь мерзотник.

«Я подарував би їй, аби вона натякнула», — подумалось мені.

Знову заговорив Ваєрмен.

— Послухайте тепер мене, Пам. Вам доведеться попрацювати.

— Добре, — у її голосі все ще залишалося трохи непевності, але чутно було, що вона вже взяла себе в руки. Майже цілком, і саме в цю мить.

— Вам треба зателефонувати Бозмену і Камену. Прямо зараз.

— О’кей.

— Скажіть їм, щоб спалили ті картини.

Коротка пауза, а відтак: