Підійматися вочевидь було важче, ніж спускатися. Хлопчак, поки видерся до місця початку спуску до бухти, цілковито виснажився. Він простягся на траві в затінку від крислатого дерева й довго лежав, міркуючи, як би все закінчилося, якби він ступив на кілька кроків далі. Зрештою Марк вирішив, що на сьогодні досить. Став на ноги та неквапом побрів на північ, назад до дерев’яного будинку, з наміром решту дня провалятися на пляжі.

Позаду залишилося три чверті шляху, попереду вже бовванів двоповерховий котедж, коли Марк зауважив дещо дивне. Хлопець завмер і втупився перед собою. Гілля та крони дерев на підніжжі пагорба частково затуляли улоговину, що відгороджувала будинок із ліфтом від наступного пагорба з дубом і валунами, проте Марк крізь листя бачив достатньо, щоб зрозуміти: нижче схилом, приблизно посередині між дерев’яним котеджем і морем, щось рухається. Не Соня. Найімовірніше, якась тварина — хлопчак розгледів силует: сіра шерсть, маленькі лапи, короткий пухнастий хвіст — щось завбільшки із собаку.

Упродовж перших кількох секунд від викиду адреналіну в Марка перед очима затанцювали темні кола. Він мусив учепитися за найближчий стовбур, щоб не заточитися. Вирівнявши дихання, хлопець випростався та ще раз спрямував погляд на галявину. Йому не приверзлося. Там щось совалося — навіть із далеко неідеальним зором Марк розрізняв рухливу сіру латку на килимі зеленої трави.

От тільки що це?

Першим пориванням було тихцем відступити, вилізти на вершину й заховатися. Марк навіть ступив кілька кроків назад, але зупинився. Де він ховатиметься? Між каменями на межі сипучих пісків? Єдиний відомий йому вихід із цього світу — в будинку, а отже, хай там що зараз бігає галявиною, йому потрібно рухатися в бік котеджу.

Із ляку в Марка посиніли пальці, та, зціпивши зуби, він продовжив спуск. За хвилину хлопчак вийшов до будинку й припав до задньої стіни. Потім обережно виглянув з-за рогу й заходився навшпиньки просуватися попід західною стіною. До північно-західного кута будівлі хлопчак доповз навприсядки. Сонце било в очі, тож у перші кілька секунд він нічого, крім моря трав’янистих пагонів, що ледь гойдалися під вітром, не побачив. Марк мружився та намагався погамувати тремтіння. Тварина не могла так швидко зникнути. Зрештою хлопець збагнув, що присів надто низько, й тварину тепер приховує трава. Марк облизав язиком пересохлі губи. Хвиля страху то зринала, то відкочувалася. Втім, до входу в будинок було рукою подати, реально — лічені кроки. Та й цікавість брала своє, помалу відсуваючи переляк на другий план, і хлопчак почав поволі випростуватися. Щоби краще бачити, він відступив на крок від стіни та витягнув шию. Тієї самої миті Марк занімів, нижня щелепа відвисла так, неначе хлопцю перетяло жувальні м’язи. Тварина віддалялася, неквапом прямуючи на північ, одначе перебувала достатньо близько, щоби хлопчак міг ідентифікувати її. То був борсук. Товсте клиноподібне тіло, короткий хвіст, видовжена морда, срібляста шерсть на спині, чорне хутро на лапах і животі, а ще, звісно, дві чорні смуги, що тяглися від куцих вух до носа та повністю ховали намистинки очей.