— Привіт.

Хлопець підскочив, наче його з-під землі торохнуло струмом. У повітрі перевернувся, впав на спину, перекрутився ще раз і, потягнувшись, висмикнув ніж із землі. Далі став на одне коліно, стиснув лезо обома руками та виставив перед себе.

Соня витріщалася на нього з осторогою. Так дивляться на придуркуватого пса, зважуючи, якою великою є ймовірність того, що він скажений.

— Ти чого? — озвалася вона.

— Це ти? — бовкнув Марк. Руки тремтіли, проте ножа він не опускав.

— Ні, це я, борсук, — заправивши волосся за вухо, відповіла дівчина. — Я просто набула вигляду знайомої тобі людини, щоб ти мене не лякався.

Хлопець став сірим, як земля, сірішим за валуни праворуч від нього. Соня пирснула:

— Попустися. У нас не було останнього уроку. Я прочитала твоє повідомлення і прийшла сюди.

Марк нарешті опустив руки, відклав ніж і видихнув.

— Пробач.

— Ти б себе бачив.

— Та йди ти…

Вона ще раз глузливо гмикнула.

— Реально повірив, що я — це борсук?

Хлопець штрикнув її ображеним поглядом, але довго гніватися не міг.

— Глянь, — показав він на грядки, за розгляданням яких його заскочила дівчина.

Соня підійшла та присіла поряд.

— На що я маю глянути?

— Редиска проросла.

Дівчина втупилась у Марка. Хлопець лише через кілька секунд зауважив вираз її обличчя, після чого спересердя ляснув долонями по колінах.