— Спочатку відреагував спокійно. Мама дочекалася його та все пояснила ще на порозі. Мене трусило, я готова була благати, щоб він дозволив його залишити. А він тільки зазирнув до коробки й запитав, як я його назву. Котик був рудий, із темними, як у тигра, смужками на лапах і бурими вушками. Старий подивився, тицьнув у нього і сказав: «Рижик». Насправді я теж спочатку подумала про Рижика, у мене просто ніколи не було котів, я уявлення не мала, як їх називають, але тільки-но він сказав Рижик, зрозуміла, що тепер як завгодно, але не Рижик. І ляпнула: «Ельфом, я назву його Ельфом!» Я якраз дочитала «Братство персня». Протягом двох перших тижнів я майже не спала, по тричі за ніч підривалася, годувала Ельфа зі шприца, на великій перерві бігала додому, глянути, чи все добре. Він одужав, на третьому тижні сам вилазив із коробки, а через місяць я вже ходила з ним на вулицю.

Дівчина замовкла. Погляд спрямований у землю за півметра від черевиків. Марк розумів, що це не вся історія, і не встрявав.

— А потім одного дня той урод прийшов додому п’яним у гівно. — Сліз не було. Соня заговорила рівним безбарвним голосом, але від Марка не сховалося, як напружувалися м’язи довкола її рота. — Перед цим не раз було, коли я боялася, що він примусить віддати Ельфа чи… ну… типу, позбутися його. Якось уночі Ельф не зміг добудитися мене й рознявкався так, що розбудив його, ще перед тим у кількох місцях запісяв килим, хоча я встигала все відчистити до того, як він повертався з роботи. Ельф також погриз шпалери, побив вазон, подер диван… коротше, поводився, як нормальний кіт. Але старий мовчав, навіть про диван жодного слова не кинув, попри те що бачив подряпини та знав, чия то робота. Для нього кота ніби не існувало, і мені так було о’кей. Хоча, коли Ельф почав дряпати меблі, мама сказала, що його треба стерилізувати й вирвати кігті. Я погодилася. Я б на що хочеш погодилася, бо Ельф був класний, завжди чекав на мене біля дверей, коли зі школи приходила. — Сльоза з’явилася нізвідки, наче сконденсувалася з повітря, і поволі сповзла до середини щоки. — Був початок зими. Той кончений приповз п’яний. Не міг стояти, не тримаючись за стіну. Побачив коробку, де я постелила Ельфу, і розрепетувався, що від Ельфа смердить, що від нас усіх смердить, що йому, блядь, нема чим дихати, але від кота тхне найдужче, і що кіт гидить усюди, і ще якісь уже геть дурниці, що через котів поширюється СНІД… Я злякалася. Надворі сніг, а Ельф надто маленький, він би не вижив на вулиці. Я зрозуміла, що він зараз вижене Ельфа, і розплакалася. Мій плач іще більше вивів його. Він закричав, що викине Ельфа, якщо я не заткнуся, на що я розревлася, як ненормальна. Він закричав, аж слина полетіла, і з розмаху вдарив ногою по коробці. Ельф нявкнув і вискочив на диван. Він не злякався, бо не тікав, просто не зрозумів, що сталося. Я кинулася до нього, але той кончений випередив мене, відштовхнув ногою, схопив Ельфа за шию, підійшов до вікна і… викинув його. — Останні слова Соня проказала не своїм, неначе викрученим навиворіт голосом: — Відчинив вікно і викинув… Через вікно…