— Ні.

— Говори чесно.

— Не бачила. Через тиждень старий знову мене побив, і я прийшла сюди. Відтоді ні Ельфа, ні чогось такого я більше не бачила.

Хлопець поправив пальцем окуляри. Скептичний дідів голос у голові прогудів, що це нічого не доводить — якщо хтось чогось не бачив, це не означає, що цього не було, — проте Марк старанно заглушив його.

— Це добре, бо я однаково планую тут залишитися.

Соня зовсім не відреагувала на останню фразу, і Марка це зачепило. Він не очікував, що вона відмовлятиме його чи, наприклад, запитає, що він робитиме, якщо борсук повернеться, та все ж розраховував хоч на якусь реакцію.

— Ти не ставишся до цього серйозно, — злегка ображеним голосом промовив він.

Дівчина, примружившись, зиркнула на хлопця.

— Справді?

— Угу.

— Я вважаю, ти з часом передумаєш. Ну, типу, це мине. Я не вірю, що ти витримаєш тут більше ніж місяць на самій редисці.

— Витримаю, — самовпевнено відкарбував Марк.

— Ну нехай. Але ти ж не на Місяць летиш, я зможу тебе навідувати, приносити потрібні речі. Реальний світ буде поряд, за хвилину від тебе. І це добре, бо я припускала різні ситуації, типу, нападу апендициту чи якоїсь інфекції… Тоді ти будеш змушений повернутися.

Соня кволо всміхнулася, чи не вперше відчувши, що хлопець не може їй заперечити. Марк сидів серйозний. Тоскним поглядом зміряв дівчину, після чого перевів очі на двоповерховий будинок.

— Ти помиляєшся.

Соня смикнула бровами.

— Ну ок.

«Упертий баран».

— Я думав про це, — повільно проказав хлопець. — Думав, що, можливо, через якийсь час засумую і мені захочеться назад, захочеться з кимось поговорити… Але ти не зможеш мене провідувати, а я не зможу повернутися.

Дівчина вловила щось у його очах, якийсь несамовитий, фанатичний відблиск, і це їй геть не сподобалося.