Уранці суботи, 11 лютого, Артем Бродовий доповз до Ходосів. Селяни відвезли його до міста. Лікарі приймального відділення міської лікарні, щойно побачивши хлопця, відразу викликали поліцію. Батьки та поліцейські прибули майже водночас. Підліток розповів, хто його побив.

Віктор Грозан тієї суботи працював. О 13:10 до його офісу навідалися двоє слідчих. Утім, уже за чверть години вони поїхали. Протягом наступних годин слідчі перевірили все, що почули від Віктора. Охоронець назвав час, коли Грозан залишив автомобіль на стоянці, й запевнив, що машиною до ранку ніхто не користувався. Бармен стверджував, що перекинувся із Віктором кількома словами, офіціантка також упізнала його й зауважила, що чоловік увесь вечір просидів за столиком і пішов із бару невдовзі по десятій. Яна Грозан повідомила, що Віктор був удома о пів на одинадцяту вечора. Після такого відеозаписи з вуличних камер спостереження ніхто не передивлявся. Оскільки напад на Артема стався о дев’ятій вечора, поліції виявилося достатньо свідчень охоронця, офіціантки та дружини Віктора.

У суботу ввечері Артемових батьків сповістили, що Віктор Грозан увесь учорашній день провів у Львові — це можуть підтвердити його підлеглі, охоронець платної стоянки, на якій він залишив машину, бармен та офіціантка з бару, де він відпочивав, а також його дружина, — а отже, він абсолютно не міг побити їхнього сина…

Навіщо Віктор це зробив?

Звісно, він усвідомлював, що Центнер не причетний до зникнення Марка, проте мав іншу, важливішу причину. Віктор думав про це дорогою з Рівного до Львова. Він розумів, що світ насправді простий і безсторонній — саме так, цілковито безсторонній, тобто не добрий і не злий. Думав, що немає ніякої вищої сутності, яка би стежила за нами й виправляла помилки, немає нікого, хто би пильнував за збереженням хисткого балансу між добром і злом, дбав про беззастережне дотримання справедливості, — нікого, крім нас самих, — і якщо ми втратимо віру, піддамося слабкості й опустимо руки, то зрештою, раніше чи пізніше, все зійде на пси, а час застигне, як, наприклад, він застиг у Північній Кореї, або ще гірше, час посуне назад, як у Ірані, Росії чи Сирії. Віктор міркував про те, що діти гинуть у війнах чи помирають від вроджених хвороб, так і не збагнувши, навіщо народилися; що вбивці й диктатори купаються в розкошах (і будьте певні, ночами вони не чують голосів закатованих жертв); що найгірші негідники уникають кари, а нечесні судді карають невинних; що безпринципні посередності пробиваються до найяскравішого світла, а сором’язливі генії гниють у тіні, проте — найважливіше — у всьому цьому немає прихованої сутності чи вищої мети. Жодні страждання не забезпечать вічного життя. І ніхто не отримає відплати за вчинене зло після смерті — десь там, нагорі, у карикатурній геєні над хмарами. Усе, що важить, стається тут, навкруг нас, а у височині понад головами — лише безмовна чорнота й порожнеча.