ХІІІ

Ще ніколи на її пам’яті час не тягнувся так довго.

Кожна секунда перетворювалася на годину, кожна година – на вічність, і день просто тривав і тривав без кінця, сягаючи незбагненної довжини. Здавалося, вона цілу вічність пролежала на ліжку, озираючи розсіяним поглядом візерунки на килимі, картину на стіні, дерев’яні стінки одежної шафи, вазу з квітами і миску на раковині, вишиту подушку на кріслі в кутку.

Вона не спала. Сну не було вже давно, і тепер він так само не приходив. Час від часу тишу навколо неї порушувала своїми криками Луїза, розлючено хряскаючи дверима без замка і наповнюючи коридор, а іноді й інші кутки квартири своїм вереском. Це тривало, доки Кіт не почула лагідний голос місіс К., що намагався задобрити матір обіцянками чаю і чогось для заспокоєння нервів. Кіт сподівалася, що це буде опіум, міцна доза опіуму, і що Луїза проспить якнайдовше і зрештою забуде, що накоїла її донька.

Проблема, однак, полягала в тому, що Луїза, як виявилось, не пам’ятала, що саме скоїла Кіт. Вона була розгнівана, вона почувалась осоромленою, вона була цілком упевнена, що її дитя накликало безчестя на всю родину, та при цьому не могла пригадати, в чому полягала провина її доньки. Очевидно було, що у свідомості матері один гріх підмінився іншим. Наскільки могла зрозуміти Кіт з гнівних реплік Луїзи, та була переконана, що її донька стала продажною жінкою.

Лунали ще якісь звинувачення, одне безглуздіше за інше, але основна думка була незмінна: Луїза гадала, що Кіт повія, і ніхто не міг переконати її в іншому. Хіба не тому вони з місіс К. ходили до поліційного відділку? Щоб вимагати розслідування, аби поліція заборонила їхній доньці займатися настільки жахливими речами? Хіба Люціус – милий, добрий Люціус, який дбає лише про порятунок сестриної душі – не присягався, що саме цим Кіт заробляла собі на життя?

Повернувшись додому рано-вранці, Кіт не пішла відвідати свого брата. Крізь стіну між їхніми кімнатами вона чула, як він деякий час кликав її, але в неї не стало духу відповісти. Нестерпно було б дивитися на нього, знаючи, що його вчинок, хай навіть скоєний задля її порятунку, прирік на смерть Мері Келлі. Вона знала, що не зможе говорити з ним, не розридавшись. Якщо вона тільки розтулить рота, то неодмінно скаже щось гидке, не втримається від того, щоб хоч трохи – о, зовсім трохи! – зірвати на ньому свій розпач і тим полегшити тягар на серці. Вона не може – не сміє – розмовляти з ним, доки не здатна тримати свій гнів, своє почуття провини під контролем. Доки не зможе збрехати йому, заприсягтися, що він не має ні найменшого стосунку до трагедії, яка розігралася цієї ночі.