Нарешті вона почула, як захропіла Луїза, хрипло й гучно – несхибна ознака того, що вона вжила свої «ліки». Невдовзі в її двері хтось обережно постукав, і все, що могла зробити Кіт, це відірватися від споглядання акварелі з квітами – подарунка преподобного Касвелла. У дверях з’явилася місіс Кіттредж і нерішуче завмерла на порозі, не впевнена, що їй тут раді. Кіт кашлянула і нарешті віднайшла в собі сили говорити.

– Чого вам, місіс К.? – вона не говорила, відколи минулої ночі попрощалася з Мейкпісом. Ночі? Ранку? Втім, яка різниця?

– Кетрін… – почала жінка, а тоді замовкла, ввійшла в кімнату й підсунула стільця до ліжка Кіт, аби дивитися прямо в обличчя дівчині, наче це було важливо. – Кіт, я…

Кіт здивовано звела брови. Вона не була впевнена, що готова до будь-якого спілкування. Але місіс К. не гримала на неї, поводилась раціонально і не перебувала в полоні власної уяви. Місіс К. хотіла поговорити, тож Кіт вважала, що може принаймні вислухати її.

Вона сіла, відкинувшись на подушки, усвідомлюючи, що так і не зняла свою уніформу – і що треба якось повернути її у відділок, так само, як і кийок, шинель і свисток, а ще ліхтарик. Подумавши про це, вона зітхнула. Принаймні чоботи, що лежали в кутку, були її. Точніше, її батька – преподобний Касвелл мав досить скромний розмір ноги, а вона достатньо великий.

– Так, місіс К.?

– Кіт, мені шкода.

Кіт кліпнула очима. Чого вже вона точно не очікувала, то це вибачення.

– Мені дуже прикро за те, що ми накоїли. Я гадала, що ми чинимо правильно. Ми… твоя матір мала певні підозри, а потім твій брат розповів нам, чим ти насправді займалася. О, знаю, наразі вона не дуже розуміє, що до чого, але вона прийде до тями… Тож ми вирішили потурбуватися про тебе. Ось тільки… – Вона змовкла й засопіла. – Коли я побачила тебе в тій кімнаті, у тій формі, таку високу і статечну, я зрозуміла, що ти не потребуєш порятунку. Я знаю, це ти займалася порятунком інших, а ми це зруйнували. Знищили все.

Вона замовкла і почала схлипувати. Кіт хотілося приєднатись до неї, але вона розуміла, що сльози нічого не вирішать. Тож лише погладила плече місіс К., щось заспокійливо шепочучи, і нарешті витиснула із себе:

– Все гаразд.

Жінка стрепенулся.

– Ні, не гаразд, – з притиском відповіла вона. – Нічого не гаразд! Після того як я ходила на всі ці жіночі зібрання, слухала заклики про право голосу і рівність, піти й зруйнувати твоє майбутнє, твій шлях, на який жодній з нас не дозволено ступити!

– Я гадала, ви ходите до церкви й на спіритичні сеанси, місіс К., – сказала Кіт, дещо спантеличена. Отже, їхня домовласниця – борець за жіночі права? Кіт подумала, що зовсім не знала її. Місіс К. здавалася ображеною, потім знітилася.