Вона поралася із замком. Але той уперто не піддавався; чи, може, то її руки відмовлялися повернути ключа. Вона проклинала їх за цю зраду. Невже вони відчували таке блаженство, торкаючись його тіла? Таке щастя, що тепер, коли вона намагалася здійснити цю втечу, відмовлялися діяти з нею заодно?

Він був уже зовсім близько від неї. Настільки близько, що міг би схопити її, якби хотів. Але не став цього робити. Він зберігав поважну дистанцію, доки нарешті вона не покинула марних спроб відімкнути замок і обернулася обличчям до нього.

– Хто ти? – спитала вона.

– Яке це має значення? – відповів він. І додав, уже м’якіше: – Якщо хочеш піти, то зараз саме час зробити це.

Він кинув погляд повз неї – на двері. Вона чула, як сам собою обертається ключ у замку. Чула, як відчинилися двері, втиснувшись їй у спину.

– Вперед, – сказав він. – Я тебе не тримаю. Але, Маріанно, послухай мене. Якщо ти обереш залишитися… ти залишишся назавжди.

З коридору повіяло холодом, і його тіло вкрилося гусячою шкірою. Він стрепенувся, його живіт напружився, соски затверділи. Іноді, коли вона припадала головою до його живота, їй здавалося, що його шкірою розтікаються райдужні хвилі, стікаючи вниз уздовж його паху – у ритмі, який пришвидшувався в міру того, як вона збуджувала його. Тоді вона відкидала це як ілюзію. Тепер же знала, що не помилялася.

– Тож вирішуй, – сказав він. – Бо я мерзну.

– Не тисни на мене, – відповіла дівчина. Вона почувалася спокійніше з відчиненими дверима за спиною. Тепер, якщо захоче, вона могла б миттєво втекти. Вислизнути в коридор, униз сходами, на вулицю і геть звідси.

– По-перше, – сказала вона. – Я хочу знати, з ким я спала увесь цей час.

– Зі мною, – злегка посміхаючись, промовив він.

– Але ти дещо від мене приховав.

– Не все одразу, – відповів Віґо. – Але ми до всього дійдемо. Якщо я й зможу зайти з кимось так далеко, то тільки з тобою.

Він розкинув руки, наче демонструючи їй свою наготу. Вишукану легкість своєї статури, гнучкість усіх своїх рис, шовковисту поросль на животі, елегантну форму ніг. Його шкіра була настільки чутлива до її дотику, що вона могла би писати на ній своїм нігтем. Насправді ж, він і заохочував її до цього. Не раз пропонував прикрасити його тіло графіті. І досі на його плечах проглядали сліди від її нігтиків, залишені протягом їхньої останньої пристрасної ночі. Їй здавалося, що якщо придивитися ближче, то можна розгледіти на них відбиток великого пальця, відбиток долоні – переконливий доказ її співучасті.

Як могла вона твердити, що не помічала його інакшості, коли він підносив її на такі вершини екстазу? Мала б зрозуміти.