Мінні різко втягнула повітря, відчувши мідяний присмак сирого м’яса, але її не знудило, вона не зомліла. Попри переляк, її розум залишався ясним і гострим. Її мачуху вбили! Ось що за шум вона чула знизу – смертельний удар. Але хто міг це зробити? Хтось, якийсь чужинець проник до будинку. Хто? Втікач з психлікарні? Грабіжник, спійманий на гарячому? Чи він втік? Чи вбивця й досі ховається десь у будинку? Що їй робити: сховатися від небезпеки, замкнувшись у своїй кімнаті, чи вибігти надвір і волати про допомогу?

Вона відступила на крок від скривавленого тіла, коли їй спала думка про батька. Вона згадала, як тихо зачинилися двері. Може, зараз убивця там, разом із ним? Їй уявилася жахлива фігура, що загрозливо вимахує скривавленою зброєю, і батько, заціпенілий від жаху – як минулого року перед лицем демона.

Може, уже пізно? Може, її батько теж мертвий?

Вона більше не зважала на небезпеку. Якщо є якийсь шанс урятувати його, вона спробує.

Переступивши через тіло мачухи, Мінні взялася за дверну ручку і відчула, що та липка від крові. Серце в неї урвалося, та все ж вона відчинила двері й сміливо увійшла всередину.

Батько сидів за столом, як завжди, але тепер перед ним лежала закривавлена сокира поверх документів і книжок. Він обернувся і глянув на неї – ніколи в житті вона не бачила в нього такої посмішки, але одразу впізнала жовтий блиск в очах. Той самий зловісний блиск вона бачила – вони обидва бачили – в очах торішнього демона, і це все пояснило. Торік вона була вражена появою зловісної істоти в будинку і думала, що більшого жаху й бути не може. Але тепер було гірше: вона бачила, що демон вселився в її батька.

Він нахилився вперед, тягнучись до держака сокири, і дівчина знала, що він збирається вбити її.

Але батько був уже старою і повільною людиною.

Ще ніколи в житті Мінні не рухалася так швидко. Вона вхопила обома руками сокиру і стягнула її зі столу, а потім стояла, стискаючи зброю в руках і дивлячись на створіння, що мало вигляд зовсім як її батько.

Він обійшов навколо столу й потягнувся, щоб відібрати в неї сокиру, – із тією самою зловісною безумною посмішкою. Вона міцніше перехопила зброю, стиснувши її обома руками, позадкувала, а тоді, щойно він наблизився до неї, замахнулася.

Лезо сокири ввійшло йому в бік, крізь уже заплямовану кров’ю бавовняну сорочку, і глибоко в плоть, трохи нижче від грудної клітки. Не без зусилля вона висмикнула сокиру і вдарила знову, цього разу вище, загнавши її глибоко в шию.

Коли він захитався і впав на коліна, Мінні заново перехопила зброю, звела її обома руками і опустила на голову, розкроївши її навпіл – наче влучним ударом дерев’яну колоду.