«В автобусі лялі плачуть: а-а-а, а-а-а!..»

Любов і ненависть. Любов і ненависть.

«Мами в автобусі…»

І вмить Гризельді сяйнула думка: встромити ножиці в Джейдонове горло, нижче того місця, де ритмічно піднімається й опускається його кадик. То була суто раціональна думка, її породила не ненависть, а любов.

Це звільнить його від недолі. В цьому місті у Джейдона майбутнього не було, як не було й альтернативи місту. Хіба не має Гризельда права надати сенс його життю, принісши Катаріні неперевершену жертву?

Зазвичай поетичний геній Гризельди Холст обмежувався поціновуванням манірних привітань із листівок компанії «Холмарк Кардз», але зараз їй прийшло в голову таке:

«Дитина моя в тебе жбурляла те жахливе каміння.

Тепер віддаю я свою дитину тобі.

Як і вони колись тебе змусили вбити дитину твою».

Затамувавши подих, вона притиснула кінець ножиців до блідої шкіри Джейдонового горла.

Під ножицями м’яко подалася плоть.

Джейдон навіть не ворухнувся.

У ці кілька вирішальних секунд вона спробувала уявити собі життя без Джейдона. Не треба буде більше ховати його на задній половині м’ясної крамнички, ніби якусь ганебну таємницю. Не буде більше в її житті його вибухів гніву, його агресії, він не перешкоджатиме більше її спробам отримати Катарінину ласку…

Але Джейдон ворухнувся уві сні й поклав руку їй на стегно, і цей жест, цей дитячий, інстинктивний, обеззброюючий пошук материнської підтримки раптово повернув її до реальності. Хутко й боляче закалатало серце в її грудях, і з притлумленим стогоном Гризельда швиргонула ножиці в куток кімнати. Вона стиснула губи і поволі почала відновлювати контроль над собою.

«Тс-с, дитинко, — сказала вона і знову почала пестити сина. — Тихо-тихо. Неня поряд, ти в безпеці. В тебе, крім нені, нікого немає. Ніхто вже ніколи не робитиме тобі боляче».

І вона ніби почула Джейдонову відповідь: «Мамо, ми всіх їх змусимо заплатити за те, що вони зробили.»

І ось тепер ховали не Джейдона, а Тайлера Гранта. Катаріна ніби дала їм знак, що вона їх пробачила. І Гризельда з палаючими від морозу щоками просовувала ключ у замок м’ясної крамнички й подумки говорила собі: «Так, синку. Я приведу тебе разом із собою під покров Катаріниної ласки. Я покажу тобі правильний шлях. Ми з тобою і Катаріна — проти них усіх».

Задзвонив маленький дзвоник над дверима, і першим ударом, який вона прийняла на себе, був неймовірний сморід. Спрацював блювотний рефлекс, вона затулила рот рукою й відсахнулася. Вхопилася за одвірок, різко вдихаючи видихнуте нею ж повітря, і, не вірячи власним очам, витріщилася на вітрину із м’ясними виробами. Спочатку вона навіть не зрозуміла, що то було, гадаючи, що хтось прийшов, забрав звідти усе її м’ясо і поклав на його місце стару, запилену ковдру. А потім помітила: усе було вкрите синьо-сірим шаром цвілі, схожим на ніздрювату субстанцію, що покриває інфіковані рани. Сама по собі цвіль була матовою, але, попри те, вона яскраво жевріла у флуоресцентному світлі вітринних світильників. Усе її м’ясо, по всій вітрині, було зіпсоване і вкрите плямами від мушачих яєць, ніби її не було вдома не трохи більше як сорок хвилин, а кілька тижнів. Яловичий фарш кишів білими червами. Стейки знебарвилися, як легені хворого на туберкульоз. Фрикадельки, які вона замісила цього ранку, смерділи, ніби вони лежали, розкладаючись, у підливці від самого жовтня. Густа, жовтувата, повна паразитів піна обліпила рагу.