«Це — передвістя, — подумала Гризельда з жахом. — О, святі небеса, що ж це, в біса, відбувається?»
Знадвору донісся похоронний дзвін, і Гризельда, скрикнувши, зіщулилася, а за десять миль звідти на північ сліпі Меттові очі раптом розчахнулися під пов’язками, і коли медсестра побігла подивитися, що сталося, він волав: «Не робіть цього! Не робіть цього! Не дозвольте йому відкрити їй очі! Мамо! Тату! Не дозвольте йому відкрити їй очі!»
Розділ 27
Розділ 27
Після поховання Джоселін заявила, що хоче разом із батьком поїхати до лікарні, щоб бути поряд з Меттом. Завтра закінчиться його перший тиждень у Ньюбурзі. Коли, нарешті, після нескінченних співчуттів усі роз’їхалися по домівках, Джоселін сказала Стівові, що коли до початку наступного тижня не настане покращення, їм доведеться подумати, як повернути Метта назад до Блек-Спрінга… до того, як
Стів розгублено кивнув і сказав, що в нього залишилося кілька справ з похоронним бюро, які треба довести до кінця, і він приєднається до неї пізніше. А водночас він думав: «Ото й усе. Твій молодший син тепер — твій єдиний син, і не забувай про це».
У темному костюмі, з розстібнутим коміром і приспущеною краваткою, він пройшов до кінця заднього двору, до могили Флетчера. Він хотів побути наодинці зі своїм горем, і це було справжньою причиною його небажання їхати до Ньюбурга. Частина його мозку наполегливо відмовлялася визнавати, що в нього залишився тільки один син. Вона не бажала відпускати Тайлера. І це почуття приходило до нього знову і знову. Поява на похованні багатьох знайомих облич змусила його певною мірою втекти від свого відчаю, але після того відчай повернувся з новою силою. Він намагався спотворити реальність і, щоразу стикаючись із фактами, знову і знову відкидав їх, але відчай глибоко проникав йому в душу. Стів утворив ніби коротке замикання, яке віддалило його не лише від його сім’ї, а й від себе самого. Попри скорботу, він усе ж таки розумів, що, відрізавши себе від решти людей, почав небезпечну гру. У вівторок, коли закрили віко домовини, він, хоча й недовгий час, але цілком усвідомлено подумував про самогубство як про логічний засіб припинення болю. Але зрештою це здалося йому безглуздим проявом жалю до себе самого.
Стів Грант у загробне життя не вірив, як не вірив і в те, що воно з’єднає його з Тайлером.
Зимно. У лісі ще доволі світло, але в тому світлі було щось вороже. Давно, ще до того, як вони побудували стайню, на цьому місці стояв батут, і малий Тайлер проводив на ньому літо за літом, роблячи сальто з лінивою неуважністю, ніби для нього майбутнього взагалі не існувало. Стів згадав, що Джоселін трохи боялася темної ями під батутом. Вона боялася, що настане день, коли лусне одна із пружин, і Тайлер з вивихнутою ногою застрягне у цій темній дірі. Батут вони пізніше звідти забрали, а діра залишилася. Тією дірою була смерть, і зрештою смерть таки його вхопила. І зараз він лежав у тій дірі, за милю звідси, на цвинтарі святої Марії, у темній дірі, й там він залишиться назавжди.