Стів опустився на коліна поряд із насипом над могилою Флетчера, з орієнтиром нагорі, який Метт спорудив із обрубків деревини, і прошепотів: «Чуєш, друже? Попіклуйся там про Тайлера, гаразд? Я знаю, ти б за нього життя віддав. І я зробив би те саме».

І раптом йому почувся голос Тайлера: «Метте, Флетчер мертвий. Хіба ти коли-небудь чув, щоб Флетчер раніше так завивав?»

«Ні, але ж він до того і мертвим не був.»

Стів відчув, як усім його тілом пробіг холод. Тієї ночі він відкинув цю думку як нісенітницю, але ж то було правдою. Флетчер був мертвим… окрім тієї ночі, коли вони чули, як він виє в лісі. Тієї ночі Катаріна повернула йому життя.

«Ні. Про такі речі ми не думаємо.»

Він сіпнувся і пригадав іще одну думку: «Пізніше я вже не вірив у відьом, а отже, робив це, вправляючись у підтримці рівноваги.»

Хтось поряд із ним прокашлявся, і Стів, стрепенувшись, подивився угору. То був Лоуренс. У траурному костюмі він мав вигляд сумний і змучений.

— Вибачте, я не хотів вас налякати.

— Жодних проблем, Лоуренсе. Як ти?

Хлопець знизав плечима, ніби демонструючи, що його самопочуття зараз не мало жодного значення.

— Я хотів подякувати вам за все, що ви зробили. За те, що не видали нас, Тайлера і мене.

— Нема за що.

Лоуренс підійшов ближче і став поряд біля могили.

— Знаєте, він так любив Флетчера. Можливо… якби Джейдон не нацькував, чорт забирай, цього собаку на неї… можливо, нічого того і не сталося б. Розумієте, він цього не заслужив…

Його голос зламався, і сльози потекли у хлопця по щоках. Стів відчув, ніби у нього щось вибухнуло в горлі.

«Ні, Тайлер того не заслужив, точно не Тайлер. Не давай йому віддалятися від себе, адже, якщо це зробиш, ніколи того собі не пробачиш. Якщо тебе мучить біль — плекай його, якщо тебе палить вогонь — не гаси його. Нехай він горить, тримай його живим. Так, тримай його живим…»