— І хто, власне, вони такі?

— Гадаю, Роза надала вам туманні пояснення. Вона любить інколи пожартувати. Вони — це просто клуб, містере Вейлен. Як масони, чи ротарійці, чи Богемський ліс. Успішні люди, які підтримують одне одного. Деякі займаються підтриманням певної міфології, але вона нічого не означає. Це ніби Санта-Клаус — виправдання для подарунків на Різдво. І все.

Я подивився на пістолет, обойму, телефон.

— Чому мені їх повертають?

— Це ваші речі, а зібрання клубу вже закінчилося. Вочевидь, рішення щодо вас прийняте.

Він ще раз запхнув руку в пальто і дістав невелику коробочку, яку поклав на стіл поруч з іншими предметами.

— Якщо надумаєте спробувати, підніміться на пагорб і поговоріть з містером Цимерманом. Він усе пояснить.

— Хай що це таке, я проти.

Він підвівся.

— Ваша справа.

Я дивився, як він піднімається сходами. Вже у дверях він зупинився.

— Дозвольте тільки дещо пояснити, — сказав він. — Ці люди приймають тільки «так» або «ні». Якщо ваша відповідь «ні», то хтось інший прийде по вас. І нічого особистого в тому не буде.

І він пішов.

Спершу я схопив телефон. Там не було номера Емі, й так само зник номер Рози. Історію дзвінків стерли. Я, звісно, міг легко дізнатися номер Емі, але в цьому не було жодного сенсу. Якщо колись я й побачу її знову, то не тому, що подзвоню їй. Утім, як саме цього досягти, я поки що не знав.

Відклавши телефон, я підтягнув до себе коробочку. Всередині був стосик візитівок, надрукованих на чисто-білому картоні. На них було лише ім’я — чи, може, назва посади.

Джек Шепард.

Я лишив картки на столі й вийшов на балкон, зачинивши по собі двері. Світ був мертвий, плаский.

І дуже тихий.