— Дев’ятим був Джо, — пояснила вона. — Але заміну вже підібрали.
Я кивнув, зрозумівши. Переїзд до Бірч-Кросинг почався одразу по смерті Кренфілда, хоча саме рішення, вочевидь, було прийняте ще раніше: коли Емі стала співвласницею будівлі в Беллтауні.
Можливо, це сталося ще тоді, коли вісімнадцятирічною вона зустріла Шепарда і її життя рушило іншими рейками.
— І що тепер?
— Я прощаюся.
Вона підвелася і рушила в бік в площі.
— Емі! — гукнув я. Жінка сповільнила кроки. — Я ще побачу тебе.
Вона рішуче пішла далі. Досягнувши дерев, вона стала там поруч з іншими. Ніхто з них не заговорив, але на мить усі дев’ятеро схилили голови: випадкові перехожі, що на хвильку затрималися в місці, яке було тут задовго до сучасного міста; яке, можливо, являло собою істинну причину його появи.
Міста посеред колишніх нетрів, яке певні люди обрали собі за домівку: воно було особливим, шанованим задовго до їхньої появи. Під час перельоту до Лос-Анджелеса я гортав книжку з історії Сієтла, яку придбав за два квартали звідси. Мені відомо було, що колись на цьому місці стояло селище під назвою Джіджіла’летк. Цю назву зазвичай перекладають як «місце вузького переходу».
Тобто місце, де можна перейти — звідси кудись іще. І, вочевидь, звідти сюди.
Мій погляд блукав кронами дерев, які ворушив легенький вітерець. Там, де я сидів, я вітру не відчував — мабуть, через близькість будівлі. Втім, день і так був прохолодний.
Деякий час я дивився на листя, дослухався до його сухого шелесту-шепоту. Наче дощило — і водночас ні, мов два різні стани могли існувати в одному й тому самому місці в один і той самий час: два і більше, набагато більше, сховані від очей принадною грою світла.
Коли я опустив погляд, площа вже спорожніла.
Розділ 44
Розділ 44
Зайшовши у будинок, я одразу відчув, як усе змінилося. Будинки — прагматичні й невблаганні. Тільки-но щось у вашому ставленні до них змінюється, вони відвертаються. Емі забрала комп’ютер, деякі книжки, частину одягу. Це було навдивовижу бентежно — бачити, що забрано так мало, що така мала частинка прожитого разом життя визнана вартою того, щоб забрати її з собою.
Я пошкутильгав до вітальні, постояв у центрі. Дістав цигарки і закурив одну, подумки — з внутрішнім протестом — говорячи собі:
Люди не йдуть, і це найбільший злочин померлих і тих, хто нас кидає. Вони лишають по собі луну, і з цим відлунням тим, хто любить їх, доводиться жити решту свого життя.