Я майже не спав уночі, й наступної ночі теж. Мій розум, може, і здатний був якось заспокоїтися, а от плече — ні. Боляче було лежати горічерева, долілиць, на боці. Боляче було сидіти. Боліло існування у будь-якій позі, загалом.
Дні я проводив у вітальні чи на балконі, куди я врешті-решт просто виніс крісло і повертався у будинок тільки для того, щоб спробувати заснути. Спати надворі було надто холодно.
За два дні нарешті випав сніг.
Його випало дуже багато і вночі. Я проґавив початок справжньої зими, бо нарешті зміг заснути, й ахнув, коли вийшов на балкон.
Усе було біле, все, скільки бачило око. Я знав, що нічого не зникло, що воно там, під снігом, але на мить повірив, що світ створився заново — як це завжди буває.
Я люблю сніг, завжди любив. І в любові цієї миті я страшенно шкодував, що Емі немає, що вона не прокинеться, не закутається в халат і не вийде на балкон подивитися на сніг разом зі мною. Що я не стоятиму поруч із нею, здригаючись і не звертаючи уваги на холод, вдивляючись у білий світ і відчуваючи, що ми народилися заново, в новому житті, яке створимо для себе.
І тоді я нарешті заплакав — дико й невтішно.
Вдень я змусив себе замислитися про поїздку до міста. У мене закінчувалися харчі, на яких я прожив останні два дні,— кава й цигарки. Перевіряючи, чи є у гаманці готівка, я знайшов між купюрами дещо — маленький пластиковий прямокутник завтовшки як кредитна картка і завбільшки десь в одну шосту від неї.
То була картка пам’яті, яку дав мені Ґері,— від камери, на яку він зняв Емі в Беллтауні. Я й забув про неї.
Я пішов у кабінет і вставив її у кард-рідер, під’єднаний до мого ноутбука. На диску було всього чотири файли. Перші два — фото, які я вже бачив. Навіть тепер, при максимальному збільшенні й попри доконаний факт, що це Бен, впізнати його було неможливо. Я не міг себе звинуватити у нездогадливості чи неспостережливості, як не старався. Третім файлом був вордівський документ. Я клацнув на нього двічі, й коли нічого не сталося, вирішив, що файл пошкоджено і він не читається. Аж тут він нарешті відкрився, і я зрозумів, що це він просто величезний — десятки тисяч слів, якісь діаграми.
Я прокрутив документ, намагаючися зрозуміти принцип, за яким його організовано. Здається, жодного принципу не було. Він починався з переліку людей, яких Ґері вважав непроханцями (Френк Ллойд Райт, Йоганн Себастьян Бах, Вічний Жид, Нікола Тесла, Осіріс, вампіри, будівники Стоунгенджа, Томас Джефферсон, усі Далай-Лами і ще купа імен). У перелік було включено й старозавітних пророків, бо вони жили надто довго — по чотири, п’ять, вісім сотень років. Звісно ж, одна людина так довго не проживе, писав Ґері: в Біблії йдеться про одну й ту саму душу, що населяла різні тіла. Далі він переходив до іншої квазіісторичної постаті: людини, що в ранок свого народження отримала від трьох візитерів «дари» — символічне позначення досвіду з попередніх життів. Ґері стверджував, що матері хлопчика насправді обіцяли, що Дух Святий зійде не на